Пригоди 4db в Чернігівській губернії

Більше двух років ми з Альонкою планували проїхатись Чернігівщиною з друзями, та, на жаль, складний маршрут, який автобусами та попутками дуже важко осилити, затримував нашу подорож. Але, щойно зібравши свою легендарну команду 4db, ми осідлали кохану маздочку та вирушили вчотирьох з наметами по моєму рідному краю! Що з цього вийшло – читайте далі.


День 1.

23 серпня 2014 року ми раненько виїхали в сторону Чернігова. Наш маршрут мав бути таким:

День 1. Київ >> Козелець >> Чернігів >> Новгород-Сіверський

День 2. Новгород-Сіверський >> Вишеньки >> Батурин >> Качанівка

День 3. Качанівка >> Сокиринці >> Київ

Нагадаю всім, що наша четвірка складається з мене, моєї коханої дружини Альонки, друга Валєри та його дівчини Карини.

Дорога була пуста та зручна (поки що…), люд по всій країні святкував День Незалежності, тому нам було комфортно. Ми звикали до нашої карети та прямували вперед.

Спершу ми завітали до Козельця, а саме – до Собору Різдва Богородиці. Це – пам’ятка архітектури національного значення 18 століття, православний собор у смт Козелець (районний центр Чернігівської області).

Собор споруджено у 1752–1763 роках на замовлення графині Наталії Розумовської (Розумихи, матері Олексія та Кирила Розумовських) архітекторами Іваном Григоровичем-Барським та Андрієм Квасовим — на знак подяки Богові за щасливу долю синів замовниці. Під час Другої світової війни в соборі містилися табір військовополонених і конюшня.Після закінчення війни приміщення храму використовували під склад для продовольчих товарів.

Собор реставрували у 1961–1982 роках.

14 серпня 1993 року відбулося урочисте відкриття відбудованого Собору Різдва Богородиці. Від цього дня і до сьогодні двері святині відчинені для віруючих та екскурсантів.

1

Храм мурований, хрещатий, дев’ятидільний. Рамена завершено напівкруглими ризалітами. Всередині чотири опорні стовпи несуть систему склепінь і п’ять бань, поставлених по діагоналі (як у давньоруських храмах). Витончений ліпний декор стін поєднує форми бароко, рококо і класицизму.

Собор двохярусний. На першому ярусі знаходиться «тепла» церква Адріана і Наталії — усипальниця Розумовських. На другий ярус (власне собор) з трьох боків ведуть напівкруглі ґанки з відкритими колонадами, завершені наметовими верхами.

В інтер’єрі панують центральна баня і багатоярусний різьблений з липи іконостас 18 століття (створений, як вважають, за участю архітектора Растреллі). Образи (1753) в іконостасі написані у стилі бароко. Складається він з 50 (було 80) автентичних ікон. Ікони писав Григорій Стеценко, різьбу виконав Сисой Шалматов.

Майстерне використання засобів живопису, скульптури і архітектурних форм створюють урочистий і святковий образ.

Поруч із будівлею собору розташована чотириярусна дзвіниця.

Взагалі, крім собору у храмовий комплекс входить дзвіниця й споруда полкової канцелярії.

Дзвіниця (1766–1770, архітектори, імовірно, І. Григорович-Барський й А. Квасов) квадратна в плані (10 х 10 м), чотириярусна. Перший ярус оформлено рустом, другий — тосканським ордером, третій — іонічним, четвертий — коринфським. Увінчує дзвіницю барокова верхівка. Висота дзвіниці із хрестом 50 м.

Споруда полкової канцелярії (1753–1758, архітектор І. Григорович-Барський) у плані прямокутна (13,5 х 17,5 м), двоповерхова.

2

3дб.

3

А ось вже й Чернігів.

5

Театр.

6

Черні́гівський коле́гіум, або Черні́гівська коле́гія — один із найстаріших середніх навчальних закладів в Україні.

Колегіум заснований у 1700 році під назвою Малоросійського колегіуму, на базі слов’яно-математичної школи, переведеної з Новгорода-Сіверського. Фундатором колегіуму був церковний діяч, педагог і письменник Іоан Максимович. У закладі вчили латинської, грецької мов, історії, географії, математики, філософії.

Серед учнів були переважно діти козацької старшини та заможних міщан Лівобережжя.

Заснований з ініціативи відомих церковних і культурних діячів другої половини XVII – початку XVIII ст. Лазара Барановича та Іоана Максимовича за підтримки гетьмана Івана Мазепи, Чернігівський колегіум поряд з Києво-Могилянською академією та Харківським колегіумом був одним із визначних осередків просвіти і культури XVIII ст. в Україні.

Л. Баранович вирішив через занепад Києво-Могилянського колегіуму заснувати в Чернігові школу при архієрейському домі. Іоанн Максимович у 1700 р. реорганізував школу Л. Барановича в колегіум за зразком Києво-Могилянської академії. Колегіум у Чернігові був заснований І. Максимовичем при кафедральному Борисоглібському монастирі за безпосередньої підтримки та фінансування Івана Мазепи.

7

Селфі з князем.

8

Спасо-Преображенський (Спаський) собор у Чернігові — одна з найстаріших збережених монументальних кам’яних будов України, головна споруда Чернігівського князівства. Пам’ятник давньоруського зодчества.

Після смерті Володимира Святославича, в 1015 році почалися часи князівських чвар та ворожих нападів. Мир настав тільки після того, як Ярослав Володимирович та Мстислав Володимирович поділили між собою землі. У перші десятиліття князювання Ярослава великого будівництва у Києві не проводилося. На противагу цьому в Чернігові, який був центром князівства у якому правиви Мстислав починається спорудження князівського центру. Дослідники припускають, що князь багато в чому наслідував свого батька Володимира. Ще будучи князем у Тмуторокані, 1022. Мстилав побудував Богородичну церкву, можливо взявши за взірець Богородичну Десятинну церкву в Києві. Під час Тмутороканської експедиції 1952 р. Борис Рибаков дослідив залишки кам’яної церкви, яка за своїми технічними та архітектурими харктеритиками була дуже схожа на Десятинну церкву в Києві. Таким чином, можна припустити, що це і була та сама Богородична церва, адже інших кам’яних споруд знайдено не було.

У 1035 Мстислав Володимирович починає будівництво Спасо-Преображенського собору. Про його спорудження можна дізнатися з рядків літопису, що описує під 1036 роком смерть Мстислава: ,,Мстислав пішов на полювання. Розхворівся і помер. І поклали його в церкві у святому Спасі, адже він сам його заложив і за його часу були стіни його возведені на висоту вершника, який сидів на коні з піднятою рукою’’.

За припущенням дослідників Тіло Мистислава було поховане у склепі, який розташовувався у лівій прибудові Собору. Будівництво собору було завершене сином Ярослава Мудрого Святославом, який після смерті Мстислава очолив Чернігівське князівство. Під час татаромонгольської навали собор зазнав руйнувань, зокрема було частково зруйновано склепіння та знищено бані. Спасо-Преображенський собор стояв у центрі палацових будов княжого «стольного града» і був також усипальницею князів.

9

Гармати на Дитинці.

Черні́гівський дитине́ць — центральна укріплена частина міста VII–XIII ст. розташована на високому виступі правого берега долини Десни, обмежена з двох боків річкою та її притокою Стрижнем. Сформувався VII–VIII ст, на місці давнього поселення, що існувало в другій чверті нашої ери.

10

Вид на сусідню церкву. Як відомо, Чернігів славиться незліченно. кількістю церков, храмів, соборів.

11

4дб.

12

Панорама з Троїцько-Іллінським монастирем.

13

Розлив Десни.

14

Пам’ятник Тарасу Шевченку.

15

Не вкажу назву церкви, забувся.

16

Єле́цький Успе́нський монасти́р у Чернігові — один з найдавніших монастирів в Україні. Архітектурний ансамбль монастиря розташовано на підвищеному правому березі річки Десна, між давнім Чернігівським дитинцем (територія сучасного Валу) і Троїцько-Іллінським монастирем. Разом з пам’ятками архітектури, які там збереглися, він утворює історичну панораму Чернігова.

17

Широковідома за багатьма літературними джерелами легенда свідчить, що засновано Успенський монастир ще в середині XI століття князем Святославом Ярославичем у зв’язку з появою 3 лютого (або 6 листопада) 1060 року на одній з ялин в цій місцевості ікони Божої Матері. Згідно з тим же переказом, в монастирі у 1069 р. деякий час перебував «батько руського чернецтва» Антоній Печерський.

18

Тро́їцько-Іллі́нський монасти́р — чоловічий православний монастир у Чернігові, у мальовничій околиці на Болдиних Горах, заснований близько 1069 року Антонієм Печерським.

19

Зруйнований у 1239 татарами.

Відбудований у 1649 коштом чернігівського полковника Степана Пободайла; з другої пол. 17 століття був кафедрою чернігівських архієпископів.

20

У 1679 у монастир переведено Новгород-Сіверську друкарню. З ініціативи архієпископа Лазаря Барановича, коштом чернігівського полковника Василя Дунін-Борковського, за допомогою також гетьмана Івана Мазепи, збудовано у 1679-1689 (остаточно 1695) величний собор Святої Трійці, і відтоді монастир називався Троїцько-Іллінським.

У 1786 монастир закрито і перетворено на архієрейський дім.

21

За радянської влади монастир, як церковний осередок, був ліквідований. Із будівель збереглися:

  • Іллінська церква (друга пол. 12 століття);
  • Троїцький собор (твір архітектора Івана Баптисти);
  • Введенська трапезна церква (1677-1679);
  • Дзвіниця (1775).

На території монастиря, поруч із Троїцьким собором могила Глібова Леоніда Івановича. Недалеко, на Болдиній горі могила Михайла Коцюбинського.

22

Білочка. Не наша.

23

Іллі́нська це́рква — православний храм ХІІ—XVIII століть, що входить до ансамблю Троїцько-Іллінського монастиря у Чернігові. Церква розташована на схилі Болдиних гір.

Церкву було збудовано в ХІІ столітті (хоча літописні джерела не згадують часу зведення храму) біля південного входу до Антонієвих печер, разом з якими вона поклала початок Іллінському монастирю.

Спершу вона виконувала функції хрещальні і належала до рідкісного типу для придніпровської архітектури — була тридільною (започаткувала розвиток тридільного типу храму в українській мурованій архітектурі ХІІІ—XVIII століть), однобанною, мініатюрних розмірів, складалася з прямокутних у плані бабинця, нефу та напівкруглої апсиди. З заходу до бабинця прилягав невеликий притвор.

24

Анто́нієві пече́ри — печерний комплекс ХІ — XIX ст. у Болдиних горах у Чернігові. Насправді, Антонієви печери мають не два яруси, а чотири: з підтвердження учасників спелео-археологічної секції інші два яруси існують, але вони не досліджені.

25

У давні часи на цих горах були язичницькі капища. За переказами, в них Антоній Печерський викопав печери і заснував монастир. Як написано в Іпатіївському літопису: «И пріслав Стьслав нощью поя Антония к Чернігову. Антоній же прішед к Чернігову і взлюби Болдіну гору і іскопав пешеру, і ту всєліся, и єсть монастирь святое Богородіци на Болдіних горах і до сіх дні».

Богородичний монастир було створено за прикладом скельних православних монастирів, який складався з багатьох підземних приміщень (келії для ченців, печерні некрополі, підземні храми). На території печерного комплексу збереглась одна із наземних споруд того часу — Іллінська церква.

У середньовічну добу печери служили для місцевих мешканців захистком від нападу татар. У середині XVII ст. монастир та Іллінська церква були відновлені на кошти старшого сотника Чернігівського полку Степана Подобайла та зусиллями ієромонаха Зосима Тишевича. На сусідній горі у XVII-XVIII ст. споруджено Троїцько-Іллінський монастир.

Новоантонієві печери — комплекс, який складався з декількох підземних храмів та галерей з поховальними нішами в мурах. Він поєднується з Іліїнським храмом та Антонієвими печерами критою галереєю. Новоантонієві печери мали довжину 200 м, зараз після обвалів вони складаються з трьох різних підземель, довжина самого більшого 50 м. З 1967 р. Антонієві печери та інші споруди Троїцько-Іллінського монастиря входять до складу архітектурно-історичного заповідника. Сьогодні підземний комплекс загальною довжиною 350 метрів складається із галерей, об’єднаних між собою.

26

Перекусивши в пицерії, ми виїхали в сторону Новгород-Сіверського. Це був дуже цікавий переїзд, адже наша машина мчала по абсолютно пустій дорозі годинами, обласкана теплим серпневим сонцем.

27

Ми вели чудові душевні розмови, все більше і більше знайомлячись один з одним. То ми в Валжрой знайому майже 10 років, а дівчата – ні.

28

На під’їзді до міста, де ми заблукали трохи, стелився туман, немов ми в’їжджали до Сайлент-Хіллу.

29

Проїхавши повз місцевої тюрьми, миспустились до Десни, протовкнувши машину крізь піски і зупинились на ночівку. Ось так виглядав наш лагер звечора, прямо на дорожці.

30


День 2.

Ранок нас обійняв свіжим повітрям та сонячним небом. Вид з намету відкривався просто неймовірний.

31

Поки всі соні ще спали, я розвів багаття та закип’ятив води для кави.

32

Дуже смачне повітря тут в прямому сенсі.

33

Фото для нешенл джеографік.

34

Сніданок.

35

Зібравшись, ми вирулили до нашої цілі – монастиря.

36

Спасо-Преображенський Новгород-Сіверський чоловічий монастир — монастир у Новгороді-Сіверському засновано в XI ст. Входить до складу Новгород-Сіверського історико-культурного музею-заповідника «Слово о полку Ігоревім».

37

Домінантою монастиря є Свято-Преображенський собор, побудований протягом 1791-1817 років за проектом архітектора Джакомо Кваренгі (роботами керував І. Д. Яснигін).

38

Нам дуже сподобався цей монастир. Нереально живописний та затишний.

39

Музей.

40

Тут зібрав кращі фото з музею.

Купол Собору.

49

Досить цікавий інтер’єр.

50

Куточок муру.

51

Вид з мурів захоплює.

52

Кохана красуня.

53

Здавалось, що монастир знаходиться серед степу.

54

Залишивши Новгород-Сіверський, ми поїхали в пошуках села Вишеньки, яке знаходиться відразу післа села Черешеньки.

Ось так виглядав наш пікнік на узбіччі.

55

У Вишеньках розташована Успенська церква 1728-87 рр., споруджена на кошти Петра Румянцева-Задунайського у формах класицизму, та палац російської імператриці Катерини II, збудований на замовлення Петра Румянцева-Задунайського (див. Палац Рум’янцева-Задунайського).

56

Села Вишеньки та Черешеньки. Обидва населені пункти раніше належали герою Егерсдорфа, Ларги і Кагулу фельдмаршалу, президенту Малоросійської колегії, графу Петру Олександровичу Рум’янцеву-Задунайському. Відомо, що він мав схильність до архітектури і своїм численним маєткам надавав вид химерний і чудернацький.

57

У Вишеньках і Черешеньках протягом 1782–1787 рр. на березі Десни він побудував цілий комплекс будівель в модних для того часу формах неокласичного романтизму кінця 18 століття. Палац був побудований спеціально до приїзду Катерини II під час її подорожі до Криму.

58

Розташована на пагорбі над ставком будівля, що віддалено нагадує середньовічний замок, вдало вписана в ландшафт. Своєрідно з’єднані деталі запозичені з готики, класицизму та східної архітектури. Величний фасад з декоративними вежами, контраст кубічних обсягів, круглих башт і ніш, різних за формою і розмірами вікон — все створює сильне враження неординарного будівлі. Від центру дугами розходяться симетричні крила-переходи до бічних флігелів.

59

Подекуди в інтер’єрі збереглися дивовижні ліпні прикраси у дусі арабесок. Деякі турецькі мотиви мали нагадувати про перемоги володаря садиби над Туреччиною. Палац будувався під наглядом учня М. Мосцепанова архітектора Д. Г. Котляревського. Сам же автор проекту достеменно не відомий, проте припускається, що в його розробці міг брати участь сам Мосцепанов. Називаються також прізвища В. Баженова і Джакомо Кваренгі.

60

Перед самим приїздом Імператриці в 1787 р. будівництво палацу було закінчено, тоді ж освятили і нову Свято-Успенську церкву. Так само відомо, що в 1796 році у господаря палацу гостював ще один великий полководець А. В. Суворов, який їхав з Петербурга на нове місце служби до Тульчина.

61

До наших днів збереглася церква і лише половина палацу. У 1809 році син Рум’янцева продав палац поміщику Судіенко, проте пізніше передумав. Щоб розірвати договір, він не придумав нічого кращого, як розібрати половину палацу. Те, що залишилося, новий господар, князь Долгоруков, відремонтував в 1840 році. У 1841 тут народився його син — Олександр. У Черешеньках від володінь Рум’янцева нічого не залишилося, а колись тут крім житлових будівель були канцелярії, кухня, служби, пташник, казарма, пральня і китайська альтанка. У радянські часи на території садиби влаштували піонерський табір. Зараз тут розміщується дитячий оздоровчий табір «Сузір’я».

62

Так, дуже пейзажно та красиво. На жаль, все в жахливому стані…

Ну а 4дб тримає маршрут до славетного Батурина! По дорозі не стримались та скримздили з полів соняшники.

63

В Батурин приїхали ще засвітла, коли тепле вечірнє сонце приємно нагороджує своїми останніми променями.

64

Палац Розумовського — пам’ятка архітектури, що є частиною Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця».

65

У 1750 році місто Батурин граф Кирило Розумовський отримав у подарунок від імперартиці Єлизавети Петрівни. Граф навідався сюди після отримання титулу гетьмана. За задумом, Батурин ставав столичним містечком з власним університетом (не здійснено). У 1754 р. заради реалізації величних задумів до міста запросили італійця Антоніо Рінальді (1710?-1794), що зажив великого авторитету на будівництві палацу Казерта біля Неаполя. Дослідникам ще належить встановити обсяги робіт, що виконав Рінальді в Батурині. Через три роки будівельні роботи в Батурині припинили і славетного архітектора А.Рінальді перехопила Велика Княгиня Катерина (майбутня імператриця). Рінальді довго і плідно працював у Петербурзі та його передмістях (Оранієнбаумі, Гатчині, Ямбурзі, Царському Селі).

Наприкінці життя при новій імператриці Катерині ІІ, що скасувала гетьманство в Україні, граф, що перестав бути гетьманом, повернувся до Батурина. Плани дещо змінилися. Тепер мова йшла лише про побудову палацу для графа. Рінальді вже виїхав до Італії, де помер у 1797 р. Тому для виконання робіт було запрошено шотландця Чарльза Камерона, що тимчасово перебував без замовлень.

До проектування були запрошені відомі придворні майстри — Квасов, Аксамитов та Старцев. Це єдина будівля Чарльза Камерона в Україні. Камерон мало побудував за життя (він автор лише двох ансамблів — добудови лазень та галереї у Царському Селі та ансамблю у Павловську) — обидва шедеври. Третій ансамбль — у Батурині;— це третій шедевр архітектора. Палаців подібної мистецької вартості в Україні одиниці.

66

Ансамбль складався з палацу, двох флігелів та парку пейзажного типу. Палац будували у 1799–1803 рр. Ця триповерхова будівля — рідкісний в Україні зразок палладіанства, адже Камерон був палким прихильником творчості Андреа Палладіо. В ансамблі палацу Розумовського архітектор виявив здібності талановитого інтерпретатора палладіанства як течії в архітектурі.

Палац триповерховий. Один фасад прикрашено лоджією, другий-балконом. Бічні фасади мають напівротонди, що значно збагатили силуети палацу. В інтер’єри напівротонди відкриваються овальними залами. Відновлені наново і зруйновані колись флігелі парадного двору, адже збереглися креслення ансамблю.

За смертю графа будівництво припинили. Російська імперія майже постійно воювала чи захищала те, що встигла захопити. Дивний палац у провінції мало кого цікавив. І його отримали вояки імперії. Перебування в руках військових не сприяло збереженню покинутого палацу. Є відомості, що іноді будівлю використовували як мішень для пострілів. На початку 20 століття палац стояв руїною.

67

Будинок генерального судді Василя Кочубея — пам’ятка історії та архітектури в Батурині, споруджене в другій половині XVII століття. Єдина в Батурині споруда, яке збереглося з часів гетьманування Дем’яна Многогрішного, Івана Самойловича та Івана Мазепи. Приміщення вистояло при жорстокому нищенні Батурина московськими військами Олександра Меньшикова в листопаді 1708.

Збудований як будинок Генерального Суду за часів гетьмана Дем’яна Многогрішного. В роки Другої Світової війни будинок був сильно пошкоджений — вціліли лише стіни та підвальні кімнати.

В 1973—1975 проведено реставрацію будинку і відкрито краєзнавчий музей, перша експозиція якого була присвячена видатному українському бджоляру Петру Прокоповичу з нагоди 200-ліття від дня його народження. В 1994 створено Батуринський державний історико — культурний заповідник «Гетьманська столиця», до складу якого увійшло 39 об’єктів пам’яток історії та архітектури Батурина, серед яких є і Будинок генерального судді В. Кочубея.

Історія Будинку висвітлена в його чотирьох залах та двох підвальних приміщеннях.

Експозицію відкриває зал, що характеризує епоху Гетьманщини — привертають до себе увагу ікона початку XVIII ст. «Ісус Христос Вседержитель», портрети гетьманів, мапи України та Європи, гармата XVIII ст. Тема історії будівництва і перебудов розкрита оригінальними предметами з будинку: прикраси від люстри, замки та ключі з будинку, чудові зразки кахлів, яким була обкладена піч в будинку (виявлені в реставрації 2005 р.) і які свідчать про високий смак господаря в оздобленні своїх покоїв. Предмети козацької доби — пояс представника козацької старшини, срібні натільні хрести, люльки, монети, посуд розміщені в сучасних вітринах. Особливо глибоко розкривається історія родини Кочубеїв завдяки родовому дереву Кочубеїв, що склали науковці заповідника, родинним портретам. Окрема вітрина присвячена автору славнозвісного козацького Літопису — С.Величку.

В другому залі реконструйована піч та оформлений куточок робочого кабінету створюють атмосферу жилого будинку.

Кохання Мотрі та Мазепи, донос Кочубея., доля його родини — цій темі присвячений окрема зала, центральне місце в якій займають листи гетьмана І.Мазепи до Мотрони. Окрасою кімнати є ікона «Богоматір» подарована в 1704 р. гетьманом Іваном Мазепою церкві м. Жовква.

В експозиції представлено і погляд нащадків — гравюри Василя Лопати, Сергія Якутовича, Федора Константинова, скульптури Андрія Гончара та Віктора Авули, поетичні, прозові та документальні твори українських та іноземних класиків всебічно трактують ці події.

В підвальних приміщеннях Будинку відтворено інтер’єр в’язниці, є дві воскові фігури — писаря та в’язня, виконані співробітниками Музею воскових фігур м. Києва, малюнки, на яких зображено покарання.

Nm5AvD-SWyA

Ближче до фортеці.

68

Пам’ятник козакам.

69

Церква.

На жаль, ми приїхали до фортеці занадто пізно, і вона була вже зачинена. Ми намагались залізти до неї з тилу, але не змогли, тому нам залишилось тільки полюбуватись ззовні.

70

Батуринська фортеця XVII–XVIII століть, разом з дитинцем стародавнього Батурина — Цитаделлю, є визначною пам’яткою українського національного містобудування, наочним свідченням прийомів оборонного будівництва ХІ — XVIII ст., а також історико-меморіальною пам’яткою національного значення як гетьманська резиденція Д.Многогрішного, І.Самойловича та І.Мазепи, місто, що не скорилося волі Петра І і було по-варварськи знищене разом із жителями.

71

Споруджено у 1625 році на високому березі річки Сейм. З трьох боків (четвертий виходив на крутий берег ріки) була оточена ровом і земляним валом з дубовим частоколом, який переривався 6-ма кутовими баштами. В’їзд до фортеці охороняли 2 надбрамні башти. На всіх баштах встановлено 9 чавунних пищалей. Всередині на високому пагорбі стояв «панський двір» (цитадель), оточений ровом, валом і дубовим частоколом. У 1664 польський король Ян Казимир не зміг взяти її приступом. Поступово будівлі старіли, у 1708 генеральний суддя В. Л. Кочубей зазначав, що «Батурин 20 лет стоит без починки и того ради валы около него всюду осунулись и обвалились».

Батурин розкинувся на високій лівобережній терасі річки Сейм на межі двох природно-географічних зон — Полісся та Лісостепу. На північному сході він виходить до широкої рівнинної заплави Сейму. Лівобережне плато, на якому знаходиться Батурин підноситься над заплавою майже на 30 м. Маючи добрі природні оборонні якості та зручний вихід до води, це плато і стало осередком первісного заселення батуринських теренів.

Детальніше – тут.

72

Цікавим фактом про Батурин є те, що в ньому всього 2 магазина-кіоска, які стоять поруч, і зачиняються о 19:00 вечора. На носі вечір та ніч, а в нас – ні їжі, ни питви, ні дров, ні коньяку. Тому ми швиденько зорієнтувались, де місто з найближчим нормальним магазином, та поїхали туди, а саме – в Бахмач, де змогли затаритись. Вже стемніло, почав накрапати дощ, та ми вирішили доїхати 40 км до Качанівки і вже там розбити лагер.

Та не тут то було! Ці 40 км ми ледь доїхали за 3-4 години, бо мало того, що після бахмачу дорога зовсім закінчилась, так ще й пропав супутниковий зв’язок з навігатору і ми заблукали. Крутились навколо якогось трихаткового села, поки не зустріли заблукавшу душу, яка хоть кудись нас направила. З горем-пополам ми таки доїхали до Качанівки, знайшли водойму, гарненьке місце і поставили намети. Вечір для нас тільки починався, тому ми розвели багаття та приготували поїсти, знову ж таки, під душевні бесіди.


День 3.

Ось так виглядав наш табір на ранок.

74

Поснідавши та зігрівшись, бо трохи прохолодно було в цей день, ми направились до палацу.

75

Велике озеро.

76

Націона́льний істо́рико-культу́рний запові́дник «Качані́вка» створений 1981 року на основі палацового ансамблю та парку дворян­ської садиби, заснованої в 1770-х роках, яка на сьогодні є єдиною серед українських садиб, що збереглася в комплексі. В лютому 2001 року парку надано статус національного.

Урочище Качанівка розкинулось на околиці села у горбистій місцевості. Верхнє плато займає палацовий комплекс будівель, які є пам’ятниками архітектури, нижнє — мальовничий парк з 12 ставками, павільйонами, скульптурами, парковими містками, «руїнами», амфітеатром.

77

На склепі.

78

Не  зміг стриматись, щоб не задзвонити.

79

Вдвох з коханою.

80

Наші сурікати.

81

І знову білочка. Може, вже й наша.

82

Садиба була заснована на місці хутора як одна із рези­денцій президента Малоросійської колегії і генерал-губернатора Малоросії графа П. О. Рум’янцева-Задунайського. За проектом московського архітектора Карла Бланка український зодчий Максим Мосципанов звів розкішний палац та спланував регулярний парк при ньому. Архітектура палацу цього періоду належить до стилю романтичного напрямку, притаманного спорудам XVIII — поч. XIX століть.

Споруда палацу була одноповерховою з двосвітними центральними залами. Фасади декоровані романтизованими формами численних башточок, увінчаних шатрами, що переходили в шпилі, всебічними уступами та нішами, які загалом асоціювались з архітектурою Сходу, як того забажав замовник — герой російсько-турецьких воєн.

83

1808 року Румянцев продав маєток поміщику Г. Я. Почеці та його дружині Парасці Андріївні. За нових власників садиба переживає другий будівельний період. Розширюється територія садиби, палац перебудовують у стилі російського класицизму, зводять нові будівлі, закладають пейзажний парк. Після смерті Григорія Яковича в 1824 році маєток успадкував син його дружини від першого шлюбу Григорій Степанович Тарновський, і понад 70 років садиба належала Тарновським.

1828 року закінчують розпочате ще за Г. Я. Почеки будівництво храму. Церкву освятили Георгієвською — на честь Георгія Хозевіта. В цей час садиба сформувалась у найкращих традиціях класичної схеми. Вона складалась з палацу з флігелями і баштою, двох служб — північної і південної, що завершували парадний двір; церкви-усипальниці, яка завершувала головну вісь композиції садибного комплексу.

За часів Тарновських палац пережив 5 будівельних циклів і дійшов до нас у зміненому вигляді, але все ж зберіг цілісність планувального рішення ансамблю і цільову єдність споруд. З 1-поверхового палац був перебудований на 2-поверховий з невисоким куполом, згодом додали барабан, що надавав будівлі більш центричного характеру. 1-й поверх виконаний з цегли на вапняному розчині, 2-й — дерев’яний, обкладений цеглою і потинькований. На сході будівлі у флігелях і центральній частині палацу — портики, на заході — галереї. Фронтон портика завершується скульптурами німф.

84

Багато митців Російської імперії 19 століття знаходили своє творче натхнення, перебуваючи в Качанівці: Т.Шевченко, М.Костомаров, М.Максимович, М.Гоголь, М.Глінка, Марко Вовчок, Д.Яворницький, І.Рєпін, М.Ге, М.Щепкін та інші. Впродовж 1836–1838 рр. в садибі проводив літні вакації талановитий художник, учень Академії мистецтв Василь Штернберг, який тут написав найкращі свої твори, за що був удостоєний високих академічних нагород.

Альбом почесних гостей Качанівки налічує 608 автографів.

Влітку 1838 року в Качанівці плідно працював над оперою «Руслан і Людмила» Михайло Глінка. Тут він писав пісні, романси, кантату на честь Г.Тарновського «Гімн господарю». Деякі твори вперше виконувались у супроводі місцевого кріпосного оркестру, яким диригував сам маестро. Після від’їзду Глинки в садибі назавжди утвердився культ композитора. Досі на пагорбі біля Майорського ставу стоїть струнка, білока­м’яна альтанка, названа його іменем.

Тарас Шевченко у травні 1843 року, під час своєї першої подорожі по Україні, їхав з Петербурга прямим призначенням у Качанівку, куди перед тим переслав одну з своїх найкращих картин — «Катерина».

В садибному парку збереглась галявина, де під віковим дубом поет спілкувався з місцевими селянами і кріпосними музиками. Неподалік височіє могила-курган художника Григорія Честахівського, товариша і духівника Т.Шевченка, який передав у Качанівку особисті речі, рукописи, художні твори Кобзаря.

85

Декілька фотографій з музею.

Колекціонуванням В. В. Тарновський (молодший) захопився ще в студентські роки. Основу його унікального зібрання складали козацькі реліквії і безцінна шевченкіана. Серед раритетів колекції були шабля Богдана Хмельницького, особисті речі Івана Мазепи, Семена Палія, Павла Полуботка, Кирила Розумовського, козацькі шаблі, клейноди, гетьманські універсали, портрети багатьох відомих діячів козацького руху.

Це був справжній музей українознавства, заповіданий колекціонером-меценатом Чернігівському губернському земству для створення музейних експозицій. Качанівська колекція сучасники оцінювали в кілька сотень тисяч карбованців сріблом.

Інтерес до колекції 1880 року привів у Качанівку Іллю Рєпіна для продовження роботи над знаменитою картиною «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Протягом майже всього літа художник замальовував козацькі реліквії, писав портрети господарів садиби, пейзажі, працював над картиною «Вечорниці».

95

Значні витрати на благодійництво й колекціонування, спосіб життя на широку ногу, заведений у Качанівці, поставили Василя Тарновського-молодшого на межу банкрутства. 1897 року він був змушений продати викохану садибу мільйонеру-цукрозаводчику Павлу Харитоненку. Новий господар розгорнув у помісті великі будівельні роботи. Перебудовою займався відомий німецький архітектор Карл Густавович Шольц. Був капітально відремонтований і частково перебудований палац, який набув сучасного вигляду: з’явилися нові садибні будівлі, більшість із яких збереглась до наших днів; повністю змінилися інтер’єри, для виконання робіт запросили модного на той час московського живописця Авґуста Томашку. За рахунок придбання сусідніх лісових ділянок розширився парк. Садибу електрифікували й телефонізували.

Останніми господарями садиби протягом 1914–1918 рр. була старша донька «цукрового короля» Олена та її чоловік Михайло Олів. За їхніх часів садиба, як і раніше, процвітала. Тут містилися картинна галерея, велика бібліотека, шанувалися найкращі традиції минулого, гостювали цікаві люди (зокрема, в червні 1915 року садибу відвідали художники М.Добужинський і К.Петров-Водкін. Попри це культурне життя Качанівки поступово завмирало.

100

1918 року садибу націоналізувала радянська влада. У 1925–1933 рр. у Качанівці діяла дитяча комуна ім. Воровського.
Під час радянсько-німецької війни на території садиби перебували евакуаційні госпіталі № 2030 і № 6050, а в повоєнний час — шпиталь для одужуючих інвалідів, про що свідчить меморіальна дошка на будинку адміністрації.

Згодом, до 1981 року, садибний комплекс використовували в оздоровчо-лікувальних цілях. Протягом тих десятиліть палацово-парковий ансамбль приходив у запустіння, руйнувався, втрачав свою колишню велич і красу.

1973 року дирекція туберкульозного санаторію, яка займала тоді садибу, звернулася до інституту «Укрпроектреставрація» з проханням провести обстеження палацово-паркового комплексу і виконати реставраційні роботи задля збереження пам’ятки історії і культури. Фахівці інституту під керівництвом архітектора-реставратора М. М. Говденка провели обстеження споруд комплексу і розробили програму реставраційних робіт.

Архітектор В. Є. Новгородков виконав обмір палацу, дослідження і проект реставрації. Починаючи з 1975 року, головний архітектор проектів Б.Тимофєєв та фахівці інших професій (археологи, хіміки-технологи, конструктори, живописці, деревообробники, металісти) проводили додаткові обстеження палацу, церкви, служб, господарських споруд для встановлення їхнього технічного стану.

Згідно з постановою ЦК Компартії України та Ради Міністрів УРСР від 24 листопада 1981 року, Качанівку оголосили Державним історико-культурним заповідником, відтак її поступово відновлюють.

101

Палац — споруда в стилі класицизму з елементами, властивими періоду історизму, цегляна, другий поверх дерев’яний, фанерований цеглою. У інтер’єрах використано червоне дерево, дуб, мармур, штучний мармур, поліхромні метлахські кахлі, кольорове скло. Будівля двоповерхова, прямокутна в плані з 3 ризалітами з боку паркового фасаду. З боку головного фасаду під прямим кутом до палацу примикають два одноповерхові флігелі, завдяки яким палац зберігає традиційну П-подібну в плані форму.

Центральна частина палацу увінчана півсферичним декоративним куполом на високому рустованому барабані. Ребристий купол завершується невеликим оглядовим майданчиком, захищеними металевими ґратами. По периметру барабана ряд овальних вікон, обрамлених профільованими наличниками. Центральна частина головного фасаду палацу підкреслена глибокою лоджією в два поверхи, обмеженою кутовими пілонами і 4-колонним портиком доричного ордеру, несучим антаблементом з тригліфами і розетками в метопах. Завершується портик складним за композицією ступінчастим фронтоном, обабіч якого — парапет-балюстрада, прикрашена вазами. З боків центральної частини фронтону — скульптура, а в центрі — ліпна композиція, обмежена спареними пілястрами, що несуть антаблемент і трикутний фронтон. Стіни головного фасаду оброблені рустом. Віконні отвори прямокутні, над ними в 2-му поверсі прямі сандрики і ліпні прикраси.

Парковий фасад близький за рішенням до головного, але потрактований більш мальовничо. По центру — 6-колонний портик тосканського ордеру, увінчаний трикутним фронтоном, в тимпані якого ліпний мотив. Ризаліти і торцеві фасади оперезані колонадою в рівні 1-го поверху, що несе тераси 2-го поверху з ажурною металевою огорожею, їм відповідає балкон 2-го поверху в межах портика. Ризаліти по 1-му поверху заокруглені, по 2-му — 5-гранні.

Планування палацу — коридорно-анфіладне в центральному корпусі і коридорне у флігелях. Планувальна структура дійшла до наших днів. На 1-му поверсі вестибюль і літня зала, у вестибюлі фільонкова обшивка стін і дерев’яні сходи, що ведуть в їдальню і лицарська зала з професійним розписом плафона початку XIX століття. У палаці збереглися фрагменти старовинного інтер’єру — каміни, дзеркала на мармурових підставках, кахельні печі абощо. Основні габарити палацу в плані — 73×21 м. Палац становить великий інтерес як пам’ятник садибно-палацового типу XIX століття у комплексі з ансамблем. Велику цінність мають інтер’єри, що збереглися.

102

Флігелі, північний і південний (1770–1824) майже ідентичні за архітектурними формами. Побудовані одночасно з палацовим корпусом. Авторство, як і палацу, приписується архітектору Карлу Бланку. Будував архітектор М. К. Мосципанов. Спершу флігелі з’єднувалися з палацом одноповерховими переходами. В період з 1808 по 1824 роки над західною частиною флігелів розібрали мансарди, надбудовали дерев’яний 2-й поверх, і тоді ця частина флігелів ввійшла до складу палацу. Добудували східні частини флігелів, завдяки чому перед палацом утворився глибокий курдонер. Звели колонади південної і північної терас.

Флігелі вирішені в стилі класицизму з елементами історизму, цегляні, 1-поверхові, прямокутні в плані, тиньковані, рустовані, перекриті трискатним дахом з покрівлею з листової сталі. У середній частині фасадів флігелів, звернених до курдонеру, — 4-колонні пристінні портики, тричвертні колони яких підтримують антаблемент і фронтони з середньою підвищеною частиною, що членуються 4 пілястрами. Між середніми пілястрами — вікно з напівциркульною перемичкою, обрамленою аркою зі замковим каменем. Входи у флігелі — між двома середніми колонами портика. Прямокутні дверні і віконні отвори в межах портиків мають замкові камені і горизонтальні сандрики. У довгих фасадах обох флігелів з боків портиків по два прямокутні вікна з рустуванням у вигляді замкових каменів. Торець північного флігеля глухий рустований, на торці південного — кругла башта. Перекриття плоскі дерев’яні.

Планування флігелів — коридорне.

Основні габарити: довжина — 21 м, ширина — 8,5 м, висота — 4,5 м.

103

Башта побудована в 1866–1898 роках як водонапірна споруда. Розташована на території парадного двору з торця південної служби. Під час радянсько-німецької війни була пошкоджена, відновлена 1947 року. Виконана в період історизму з цегли, потинькована, побілена, кругла в плані, триярусна. Стіни башти на висоту двох нижніх ярусів рустовані. Яруси розчленовані карнизами. Вхід в башту зі сходу, через прямокутний дверний отвір. У 1-му ярусі — два прямокутні вікна — з півдня і півночі, в 2-му ярусі башти — з півдня, зі сходу і півночі — по два спарені вікна, обрамлені наличником і розділені пілястром, висота якого рівна висоті вікна. У 3-му ярусі — круглі вікна, що виходять на 4 сторони світу, між ними розташовані ніші. Фасад башти завершений карнизом, над яким невисоке опорне кільце, що несе шатро у вигляді увігнутого конуса, завершений шпилем.

Основні габарити: діаметр — 6 м, висота — 12,6 м (до перекриття), 20 м зі шпилем.

104

Служби (1830-1840-і роки) розташовані на парадному дворі садиби. Дві будівлі служб ідентичні за своїми архітектурними формами. Споруди в стилі пізнього класицизму, основні об’єми з цегли, мезоніни — дерев’яні, прямокутні в плані, тиньковані. Центральна частина головного фасаду акцентована величезною напівциркульною нішею, в яку вписаний портик тосканського ордера 1-го поверху, що підтримує балкон мезоніну з балюстрадою. Скульптури сплячих левів встановлені з боків головних входів. Споруди включені в композицію парадного двору ансамблю.

105

Павільйон Глінки (1830-і роки) розташований на вершині пагорба на території парку.

Виконаний у формах романтизму. Зазнав деяких змін в кінці XIX століття. Під час радянсько-німецької війни пошкоджений, відновлений в 1947 році. Тоді ж, імовірно, з’явився живопис в медальйонах. Споруда з цегли, тинькована, 8-кутна в плані, причому грані, що відповідають головним ві́сям, ширше за грані по діагональних вісях, дах — куполом з фігурним шпилем.

Під павільйоном в товщі пагорба міститься підвал із склепінням, з декоративними нішами і внутрішньостінними сходами. Підвал має 4 дверні отвори (3 з них закладені). Перед входами — трапецієподібні майданчики, обмежені підпірними стінами, спорудженими по зрізу пагорба. Вікна та двері мають стрілчасту форму. Фасади прикрашені медальйонами, розписаними за сюжетами опери «Руслан і Людмила». Покриття підлоги — металева плитка.

Розміри: висота з підвалом — 16 м, ширина — 8,3 м.

Павільйон — цікавий зразок паркової архітектури малих форм початку XIX століття, що гармонійно поєднується з природним оточенням. За переказами в павільйоні композитор М. І. Глінка працював над оперою «Руслан і Людмила».

106

Георгіївська церква (1817–1828) споруджена в стилі ампір, з цегли, потинькована і побілена. У плані хрестоподібна з видовженим західним раменом і дзвіницею, що примикає до неї, з напівкруглою абсидою і кутовими прямокутними в плані камерами, рівними по висоті основному об’єму. Західний вхід акцентований 4-колонним дорічним портиком (колони подвоєні), зверху антаблемент з тригліфами по фризу.

Втрачені північний і південний портики церкви і два верхні яруси дзвінниці, що значно збідніло силуети храму.

Фасади дзвінниці і кутових камер рустовані. Отвори прямокутні і напівциркульні, декоровані пілястрами, сандриками, архівольтами. Центральне приміщення церкви перекрите куполом, в західній частині — хори, на які ведуть гвинтові сходи в товщі західної стіни, рамена перекриті напівциркульними склепіннями. Над апсидою — конха.

107

Господарська споруда (кінець XIX століття) дійшла до наших днів з невеликими перебудовами. Стилістично близька спорудам палацового комплексу (неокласицизму). Будівля з цегли, побілена, прямокутна в плані з ризалітом по центру східного фасаду, одноповерхова. Корпус значної протяжності, північний фасад членується пілястрами. Підфризовий поясочок, переходить в обрамлення круглих вікон, виділяє на фасаді підашшя. Центральна частина головного фасаду акцентована 4-колонним портиком, над подвоєними колонами якого антаблемент і трикутний фронтон. Споруда з пласким склепінням, чотирискатним дахом на дерев’яних кроквах, покрівля металева. На фасадах під карнизом — колоподібні верхні вікна. В процесі експлуатації — повне внутрішнє перепланування.

Розміри споруди: довжина — 28 м, ширина — 11,2 м, висота — 5,7 м (до даху).

Пам’ятник є цікавим прикладом господарської садибної споруди кінця XIX століття.

108

Качанівський парк, площею 560 га, виплеканий трьома поколіннями Тарновських, є одним із найбільших пейзажних садів в Україні та Європі. Виник на основі природного лісу і нараховує понад 50 порід дерев і 30 видів чагарників. У формуванні художнього образу парку особливу роль відіграють хвойні породи, акліматизовані в лісостепу — ялина, сосна кедрова, сосна Веймутова, модрина, ялиця сибірська, кипарисовик горіхоплідний. З екзотів привертають увагу бархат амурський, маслинка вузьколиста, птелея, катальпа.

Парк поділяється на дві частини — регулярну та пейзажну (ландшафтну). Регулярна, прикрашена клумбами, розташована на підвищеному плато. Ця частина парку невелика і збагачена флігелями та спорудами різного призначення. Ландшафтна частина значно більша, складається із гаїв і дібров, що чергуються з полянами і дзеркалами озер (загальна площа — 125,63 га), розташованими на нижньому плато. Тут збереглись паркові мости, Гірки Кохання і Вірності, «романтичні руїни» на березі Великого ставу, які є пам’яткою садово-паркового мистецтва XVIII століття. Численні живописні алеї і доріжки перетинають парк у всіх напрямках.

Загальна довжина великої паркової дороги — 60 км.

109

Обід на території палацу.

110

Відпочивши, вирушили до останнього місця нашого туру – в Сокиринці, де, до речі, навчались мої дідусь та бабуся. По дорозі зустріли ось таке живе м’ясо.

111

Сокиринський архітектурно-парковий комплекс — палацово-парковий комплекс створений на початку 19 століття у селі Сокиринці.

У 1823–1829 роках прилуцький полковник Павло Галаган спорудив в Сокиринцях за проектом архітектора Павла Дубровського величний мурований палац на 60 кімнат в стилі ампір з високим декоративним куполом. Водночас садівник-австрієць Бістерфельд розбив навколо палацу великий ландшафтний парк з альтанками, церквою і каплицею, греблею і двома мостами. У палаці була велика мистецька галерея (вона стала основою для заснування Чернігівського художнього музею), унікальна коштовна колекція посуду і зброї. Тут діяв кріпацький театр і хор. Через це Сокиринці колись називали «українським Парнасом».

112

Палац мурований, двопо­верховий, прямокутний в плані, з великим декоративним куполом у центрі. Головний фасад прикрашено восьмиколонним портиком іонічного ордера, поставленим на аркаду. Парковий фасад має шестиколонний портик, від якого на рівні парадних кімнат 2-го поверху відходить пандус, який розширюється до низу й плавно сполучається з Сокиринським парком.

Обабіч у кінці 19 ст. встановлено дві мармурові копії античних скульптур та декоративні вази.

У будинку налічувалося 60 кімнат, які були сполучені між собою здебільшого за анфіладною системою.

Критими переходами палац поєднується з двоповерховими флігелями (загальна довжина палацу 105 м). Головний фасад орієнтовано у північно-східному напрямі, у бік парадного в’їзду, до якого веде широка алея довжиною 400 м.

Палац, ворота з огорожею, алея із службовими флігелями обабіч неї утворюють парадну частину садиби. На півночі містяться господарські двори з приміщеннями для худоби, стайнею, сараями. У східному напрямі від палацу до села вела пряма алея, на якій були розташовані дві церкви та дзвіниця, котрі не збереглися до нашого часу. У парку є оранжерея з теплицями — єдиний на Лівобережжі комплекс споруд цього типу, що зберігся, альтанка, місток.

1920 в палаці розмістилась агрономічна школа, пізніше — Сокиринський с.-г. технікум. Тепер у Сп — СПТУ № 36.

113

Сокиринський парк — пам’ятка садово-паркового мистецтва державного значення (з 1972). Міститься за 5 км від автодороги Київ — Суми поблизу села Сокиринці Срібнянського району. Перебуває у віданні СПТУ № 36. Частина палацово-паркового комплексу.

Основою парку був ліс з віковими деревами. Нині до складу паркової рослинності входить біля 40 порід. Первісне планування створене 1823-25 садівником І. Є. Бістерфельдом за участю арх. П. А. Дубровського. У 1826-31 роботами керував Редель, з 1834— К. Христіані, у кін. 19 ст. — на поч. 20 ст. — К. Ф. Яничек. Площа 427 га.

Складається з регулярної частини (комплекс споруд біля входу, гол. алея, Сокиринський палац, службові будівлі) і пейзажної зх. частини (пл. 60 га), що відкривається за палацом і по схилу спускається до ставу (пл. 10 га).

Рослинність — дуб, береза, берест, липа, тополя біла, граб, клен гостролистий, модрина, ялина, сосна звичайна і чорна, каштан. З чагарників найбільше таволги. Збереглися сторічні платан, три дерева зх. буку. Шевченківський явір — найстаріше дерево парку.

114

Ландшафт доповнювали паркові споруди: дві альтанки (одна з них — ротонда ; 1829, збереглася), ц-ва з дзвіницею, каплиця (не збереглися), колодязь, гребля, містки (Красний та Готичний), скульптури. Головна алея, центральна поляна з мережею паркових доріг забезпечують зв’язок палацу з усіма ділянками території. На брівці насипної тераси, схили якої спадають до ставка, побудована кругла ротонда. Вона складається з восьми колон, їх покриває фриз і купол. До них ведуть 12 сходинок, обрамлених ступінчастими пілонами. У готичному стилі побудований місток через яр. Три стрімкі арки, з трьохярусними баштами, прикрашені тоненькими колонами і поясом зубців.

Композиційними складовими парку є ставок, викопаний по течії річки Утки, „Свята долина“ — видовжена поляна з крутими схилами, порослими щільною деревною рослинністю.

Тепер територія парку частково забудована другорядними спорудами, окремі паркові дільниці засаджені регулярними лісомеліорати­вними насадженнями, що порушу є структуру й об’ємно-просторову компо­зицію парку.

115

На цьому наша подорож майже підійшла до кінця, і ми погрузившись до машини, вирушили в бік Києва, через Прилуки. Ці три дні пролетіли швидко, але запам’ятались на все життя, як тепла, цікава та пізнавальна подорож!

Дякую, 4дб, за компанію!

Advertisements