Оптимістична печера та Заліщики

Було важко без авто відвідати ці місця, і чесно кажучи, на потяг додому ми встигли чудом, але це було здорово!

tumblr_inline_nuco8p7onV1tut0et_1280


Заліщики

Щасливі та сповнені енергією, ми прибули до Чернівців 10.05.2015.

image

Особливо не поспішаючи та любуючись ранковим містом, ми пішки йшли до автовокзалу.

image

Перейшли Дністер, де я вгледів чудові місця для наметів…

image

Дорога до Заліщиків була швидкою, бо не пройшло й 40 хвилин, як ми вже відміряли кілометри своїми ніжками.

image

Спочатку піднились на вершину пагорба, щоб з висоти любуватись кільцем, яке робить Дністер навколо села.

image

Але до самого краю не дійшли, тому побачили лиш сматочок.

image

Перекусивши навпроти, вирушили до річки.

image

 

image

Ось така краса в тих місцях.

image

Обожнюємо такі пам’ятні штуки.

image

Залі́щики — місто, адміністративний, економічний, культурний центр Заліщицького району Тернопільської області. Розташоване на лівому березі Дністра за 125 км від обласного центру.

Населення — 10 тисяч осіб (2003) (абсолютна більшість — українці).

До 1939 року це був центр виноробства. Щороку тут проводили традиційне свято, «Винобрання» («Вінобранє»), на яке приїжджали з усієї тодішньої Польщі. До того ж, Заліщики славилися як кліматичний курорт із чудовими пляжами на Дністрі. Зі Львова курсував прямий поїзд до Заліщиків.

image

 

image

Назва міста походить від місця проживання перших поселенців — «за ліщиною», хоча правдивішою виглядає версія, що назва утворилась від первісної назви поселення – Залісся, що пізніше стало Залісще, і вже кінцевий варіант – Заліщики. За історичними дослідженнями О. Тура перші письмові згадки про Заліщики відносяться до 1340 року. Територія Заліщиків була заселена людьми з давніх-давен. На території міста знайдено старожитності пізнього палеоліту, трипільської, липицької, ранньослов’янської та давньоруської культур.

image

Село Заліщики з’явилось на землях села Дубровляни (Добрівляни) як виселок близько 1469 року, котрий був відомий під назвою Залісся, у XVI ст. — Залісще. Назва Заліщики зафіксована після 1578 року.

image

1594 року польний коронний гетьман Станіслав Жолкевський у Заліщиках збирай військо для відсічі татарам, які того року спалили міста прикарпатські Галич, Долина, Тлумач, Чешибіси, Калуш, Снятин, Тисмениця під час нападу на Галичину через прорахунки коронного комадування. Татари цього разу не брали в полон через те, що збиралися в далекий похід.

Нинішнє місто засноване близько 1750 року на землях однойменного села, яке з появою міста стало називатися Старими Заліщиками.

image

Справа на пагорбі – монастир.

image

За часів Польщі земля, на якій виникли Заліщики, перейшла у власність магнатів Любомирських, від них до краківського каштеляна Станіслава Понятовського. У 1763 році за його сприяння було збудовано костел св.Станіслава. У 1766 році Заліщикам надано магдебурзьке право (вільного самоврядування). Місто славилось на все Поділля чудовими народними майстрами: килимарями, гончарями, різьбярами по дереву.

image

У 1774 році Заліщики отримали статус повітового міста — було утворено Заліщицький округ (також округа, циркул, нім. kreis). Тоді на гербі Заліщиків можна було побачити ратушу, над нею єдинорога — символ мужності та військової звитяги. Єдиноріг уособлював швидкість коня та ударну силу рога бика.

Командир піхотного батальйону Заліщиків в липні 1838 у звіті командуванню вказував про початок бунту селян через утиски дідичів.[4]

За сприяння створеного 1895 року «Товариства побудови подільських залізниць» за значної підтримки уряду у 1898 році було закінчено будівництво відтинку залізниці Чернівці — Лужани — Заліщики.

В часи Української революції діяв Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка.

Після створення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) в листопаді 1918 року багато жителів міста та повіту вступили до Української Галицької армії. На початку червня 1919 року Заліщики кілька днів були столицею Західно-Української Народної Республіки — тут перебував її уряд.

9 червня 1919 року в Заліщиках Президент ЗУНР Євген Петрушевич був проголошений уповноваженим Диктатором ЗУНР. В Заліщиках видав свої перші укази.

Після прогулянки по селищу, ми домовились з водієм місцевого таксі за похздку до печер, а по дорозі ще й заїхали в живописні місця.

 

В Королівці нам відразу попався на очі напис на заборі про екскурсіі в печери, куди ми й звернулись та разом з іншими бажаючими, одягнувши амуніцію, відправились до входу.

 

Оптимістична печера – занесена до Книги рекордів Гінесса як найдовша в світі гіпсова печера, найдовша печера Євразії та друга (після Флінт-Рідж-Мамонтової у США) за довжиною серед печер світу.

Сумарна картографована довжина її ходів становить понад 240,5 км. Печера до кінця не розвідана. Вона займає площу близько 2 гектарів, що обумовлено чисельністю та хвилястістю ходів. Ходи залягають на глибині близько 20 м під землею. Печера сильно замулена глиною. Трапляються сталактити, освіти, геліктити.

Придністровське Поділля, багате печерами, давно приваблювало дослідників. В 1965 році львівські спелеологи з новоствореного клубу «Циклоп» проводили топозйомку печери «Вітрова» біля селаКоролівка Борщівського району, коли місцеві хлопчики показали на струмок, розташований неподалік, який іде під землю. У той раз розкопати нічого не вдалося, але повернувшись через рік, 8 травня 1966 року, Олексій Соляр і Мирон Петрович Савчин пройшли за глиняний сифон, який перегороджував їм шлях у минулому році, та обстежили близько 400 м печери. Із самого початку передбачалося, що її довжина не менше 3 км; подальше дослідження перетворило її в найдовшу печеру тодішнього Радянського Союзу. Печеру назвали Оптимістичною, оскільки скептично налаштовані колеги прозвали львів’ян «оптимістами». Відтоді почалося регулярне розвідування, першопроходження і картування печери експедиціями Львівського спелеоклубу «Циклоп». Загальне керівництво дослідженням здійснював президент клубу М. Савчин.

Печера горизонтальна, лабіринтового типу, закладена в 20—25-метровій товщі гіпсів на глибині 60—80 метрів. Складається з 10 відносно ізольованих районів, зв’язаних між собою одним або кількома ходами.

Окремі райони закладені в різних геологічних блоках з різною історією їхнього розвитку і формування, відрізняються між собою за геоморфологічними ознаками, морфометричними характеристиками, напрямком переважаючої тріщинуватості, вторинним мінералоутворенням, що були відкриті у різні роки. Дослідження деяких з них ще триває.

Печера не заводнена. Є декілька невеликих озер з більш-менш сталим рівнем. Найбільше з них «Aqva vitae» з площею поверхні 82 м². Крім цього є декілька водопроявів, які підлягають регіональним коливанням рівню води. Під час його максимуму, який може тривати декілька років, частковому затопленню підлягає район Свіжа вода та Пд-з. району Центрального. Сезонними повенями може бути затоплений вхідний район і перекритий вхід у печеру на термін від декількох днів до 1—2 тижнів.

Вже було проведено понад 170 експедицій; в дослідженнях печери брали участь і спелеологи з інших країн: Болгарії, , Росії тощо.

У міру того як тривали дослідження печери, виникала необхідність у нових підземних базових таборах. На 2008 рік їх було 15. «Оазис», один із найбільш далеких підземних таборів, розташований на периметрі печери, є також і найзручнішим: прямо в таборі є резервуар з чистою водою, колонкою для її викачування, близько 700 літрів вже запасеної води, спальні місця на півсотні чоловік і нове кухонне начиння.

На даний час довжина печери становить понад 240 км.

Нині Оптимістична складається з 10 районів, які відрізняються один від одного морфологією ходів, кольором і структурою гіпсу, кількістю кристалів, їхніми розмірами, формою, відтінком. Райони відносно ізольовані, з’єднані між собою одним або двома ходами. До найкрасивіших ділянок печери можна віднести галереї Караганда, Золотий Полоз, Пушкіна, Чумацький Шлях, також район Радіо Люкс; гроти Тудуся та Кіт.

Починається ця велична і цікава печера з непривабливого району. Коридори тут невеликі, досить різноманітні. Стіни сірі, частіше вимазані гіпсом. Район називають «Старий» або «Вхідний». Його довжина 9,9 км. На сході, через двухсотметровий низький і вузький лаз, він з’єднується з печерою Вітрова. На заході Вхідний район примикає до району «Глобусів». Тут з’являються широкі, добре пророблені водою галереї — «Циклоп», «Спелеологів», «Вічно юних», «Софія»; зали — «Дружба», «Ювілейний».

Часто трапляються гроти, що утворилися обваленням величезних гіпсових брил. Поверхня відриву часто має сферичну форму, звідки й походить назва району Глобусів. Він додав до карти печери 10,6 км. На півночі район «Глобусів» з’єднується з районом «Свіжа вода». Коли цей район відкрили в більшості ходів стояла вода, що й дало назву району.

У районі «Глобусів» у галереї «Циклоп» був обладнаний перший в історії печери базовий табір. Але в той час у печері ще не була знайдена вода, і воду доводилося носити в каністрах з поверхні.

На південному заході району «Глобусів» через єдиний прохід з’єднується з «Новим» районом. Ще його називають «Центральний». Це найбільший район. Довжина його лабіринту становить 48,3 км. У західній частині району вперше була знайдена вода, що дозволило поставити там табір, що діє до сьогоднішнього дня. У центральній та південній частині району ледве чи не сама густа сітка ходів у всій печері. Щілиноподібні коридори часто поширені в нижній третині, іноді утворюють просторі галереї, що буяють кристалами, — «Чумацький шлях», «Проспект Шевченка», «Краківська» й ін. На перетинанні різних ходів у результаті обвалень утворилися великі гроти й зали, захаращені великими брилами. У цій частині печера має дво- або навіть триповерхову будову. Перший поверх — «підвали» — найрозвиненіший у центральній і південній частинах району. Це широкі й невисокі ходи з пологими склепіннями. Над першим поверхом практично по всьому лабіринту розташований другий поверх. Це високі, щілиноподібні коридори, готичного типу. Стіни в «Новому» районі переважно темні, місцями вкриті засліплюючими білими іскристими кристалами. Трапляються також жовто-рожеві прозорі кристали пластинчастого гіпсу, що досягають іноді одного метра у перерізі.

На захід від «Нового» району тягнеться в північно-західному напрямку «Далекий» район. Його загальна довжина 22,151 км. Стіни тут переважно білі, місцями всипані зовсім прозорими кристалами. В Далекому районі розташовані такі величезні галереї, як «Аспірантська» — завдовжки 180 м при ширині 15 м, «Шипуча» — завдовжки 190 м, «Львівська» — 80 м. Дуже багато завалів. Пересуватися доводиться стрибаючи з каменя на камінь, лазячи по скелях, деручись у розпірках. Пройшовши останній завал можна потрапити до прямих, рівних коридорів, де можна йти у повний зріст, не дивлячись під ноги. Стіни золотаво-жовті, іноді білі, з різноманітними візерунками. Це район «Озерний». На північному периметрі є величезний зал із завалом. Спустившись останнім вниз, можна побачити озеро, що йде під стіну, а далі — друге й третє. Зал назвали «Аква-Віта», а район — «Озерний». Найцікавіше те, що рівень води в озерах від дня відкриття печери жодного разу не змінювався, у той час як в інших районах Оптимістичної та у розташованій неподалік печері Голубі Озера він коливається з амплітудою до 2 метрів. Надзвичайною красою в «Озерному» районі вирізняються галереї «Дванадцяти апостолів», «Гонолулу», «Паміро-Алтайська»; зал «Григорія Сковороди». Кристали в цьому районі не дуже великі, зате їх дуже багато й форми їх досить дивовижні — на стінах голки, їжачки, а підлога наче посипана снігом.

Найкрасивішим районом вважається «Заозерний». Потрапити туди можна, подолавши завал у залі «Аква-Віта». Грандіозні обсяги, кольорові стіни і склепіння — смуги світлі, темні, червоні, жовті, якісь кола, зиґзаґи. А кристали — від дрібних, наче іній, до величезних, завбільшки із пляшку з-під шампанського, зовсім прозорих. Побачити цей музей природи — гідна нагорода тим, хто не злякався труднощів і переборов майже п’ятикілометровий шлях, де доводиться йти навшпиньки або просто зігнувшись, то стрибаючи по каменях, то лазячи по скелях, пробиратись у розпірках. Полегшує шлях те, що на трасі обладнані підземні табори, де можна відпочити, випити горня гарячого чаю, перекусити. Для багатоденних подорожей під землею підземні табори постачають запасом продуктів, примусами, там є всі умови для ночівлі, готування повноцінної гарячої їжі. Досвідчені спелеологи, які більшу частину життя присвятили дослідженню Оптимістичної гарантують безпеку подорожі, необхідні зручності для відпочинку, допоможуть перебороти труднощі пересувань печерою, перетворять подорож у цікаву й захоплюючу пригоду, що запам’ятається на все життя.

Майже три години провели під землею, і повернувшись на поверхню, насолоджувались солодким запахом озону!

Переодягнувшись в звичний одяг, та пофотографувавшись з білочкою, ми підсіли в машину сьм’ї, з якою були в печерах, доїхали майже до самих Чернівців – далі ловили попутку.

І ось – ми уже на вокзалі, чекаємо на відправлення нашого потягу додому. Що можу сказати – в ці печери ми ще повернемось, та й друзів з собою візьмемо – в них варто побувати!

P.S.: Наостанок – поки потяг майже годину стояв у Львові, мені вдалось привітати костьол Ольги та Єлизавети 😉

Advertisements

Замок Радомисль

Колись ця подорож планувалась на велосипедах, але пізніше, зібравши компанію з найближчих друзів, ми вирушили туди з ночівкою в наметах під самим замком!

radomyishl1


І хоч з погодою не дуже повезло, бо ніч 02-03.05.2015 ми провели в наметах під бурею, сама поїздка вийшла дуже позитивною та веселою.

image

Історико-культурний комплекс «Замок Радомисль» — приватний музейний комплекс, створений в місті Радомишлі (Житомирська область) українським медиком і політиком Ольгою Богомолець.

Містить у собі єдиний в Європі Музей української домашньої ікони, в основі якого — особиста колекція ікон, котру Ольга Богомолець збирала з 1995 року.

image

В експозиціях і фондах комплексу представлені також колекції предметів сакрального мистецтва і церковного начиння, а також українських і європейських старожитностей.

image

Комплекс об’єднує в собі готель, музей, ландшафтний парк, приміщення для урочистих церемоній та концертний зал.

image

«Замок Радомисль» створювався протягом 2007–2011 рр. Його основою є будівля старовинного млина, споруджена в місті Радомишлі (Житомирська область) у 1902 році. Як встановлено в процесі досліджень, що проводилися в процесі реставрації старої споруди, вона була зведена на залишках фундаменту більш давньої будівлі. Оскільки район міста, де знаходиться будівля млину, зветься Папірня, був зроблений висновок, що раніше на цьому місці знаходилася відома з хронік Радомишльська папірня, зведена між 1612 і 1615 рр. за наказом архімандрита Києво-Печерської лаври Єлисея Плетенецького (між 1550 і 1554–1624).

image

Внаслідок досліджень, що проводилися під час реконструкції і реставраційних робіт, був встановлений також оборонний характер споруди, де розміщувалася папірня. Крім того, виявлено, що будівля зведена на підземній гранітній скелі, яка йде вглиб землі на кілька метрів.

image

В процесі реставрації були відтворені інтер’єри XVII–XIX ст. В 2008–2009 році до основної будівлі була добудована башта 35 м заввишки, на якій був встановлений дзвін.

image

В 2009 році поблизу старовинної будівлі був встановлений на течії річки Мики пам’ятник засновникові Радомишльської папірні Єлисею Плетенецькому. Це перший в Україні пам’ятник цьому видатному церковному діячеві і перший пам’ятник людині на водній поверхні.

image

Офіційне відкриття історико-культурного комплексу «Замок Радомисль» відбулося 30 вересня 2011 року.

В серпні 2012 року була вперше презентована нова Богородична зала.

В листопаді того ж року відкрита відновлена лінія виробництва паперу за технологією XVI–XVII ст.

В 2013 році в замковій башті була відкрита каплиця ікони Божої Матері «Знамення на веселці».

image

Нині до складу історико-культурного комплексу «Замок Радомисль» входять:

– Музей української домашньої ікони
– Обрядова зала (котра також є частиною Музею)
– Концертна зала (Камінна або Михайлівська)
– Трапезна
– Ландшафтний парк із двома водоспадами, а також островами, рідкісними рослинами та старовинними скульптурами XVII–XIX ст.
– пам’ятник засновнику Радомишльської папірні, архімандриту Києво-Печерської лаври Єлисею Плетенецькому.

image

З 2011 року історико-культурний комплекс «Замок Радомисль» є частиною загальноєвропейського культурного проекту Via Regia, започаткованого Радою Європи. Мета проекту — сприяти розвитку культурному обміну і туризму між європейськими країнами.

image

Основною цікавиною історико-культурного комплексу «Замок Радомисль» є Музей української домашньої ікони. Його експозиція і фонди налічують понад 5 тисяч образів і скульптур (православних, унійних і католицьких), створених у XVI–XX ст. різних куточках України — від Закарпаття до Слобожанщини і від Сіверщини до Криму. Серед них — багатометрові домашні іконостаси і крихітні подорожні ікони, козацькі «ковчеги» і гуцульські складні, ікони писані на полотні, вилиті з металу і вирізані з дерева.

Деякі ікони зберігають сліди часів радянського войовничого атеїзму — прострелені кулями, з виколотими очима, порубані шаблями. Серед експонатів музею — скриня, зроблена з обезголовлених ікон, віконниці з розпиляного навпіл образу Миколи Чудотворця.

image

Найстарішою вважається унікальна кам’яна ікона святого Миколи Чудотворця, виконана з шиферного каменю. Точно її вік наразі не встановлений, однак, на думку різних спеціалістів, що оглядали її (Інститут історії НАНУ, Музей волинської ікони), вік ікони коливається від XV–XVI століття (можливо, копія з більш раннього оригіналу) до кінця XII ст.

Експозиція Музею розміщена в п’яти залах. Одна з них  — Обрядова зала  — водночас є місцем для урочистих подій, де проводяться державні реєстрації шлюбів.

Музей української домашньої ікони. Фрагмент експозиції. Домашні іконостаси
У музейних фондах «Замку Радомисль» знаходиться також багата колекція предметів старовинного українського побуту, серед них — сімейні скрині, домашнє начиння (праски, прядки, плетені непроникні посудини для води тощо), човни-довбанки.

Особливий інтерес становить колекція фотографій другої половини ХІХ — початку ХХ ст. Серед них — фотопортрети з майстерні відомого українського фотографа польського походження Альфреда Федецького, автора першого німого фільму. відзнятого на території України.

Концертна зала «Замку Радомисль» розрахована на 150 місць. В залі розташований великий камін зі скульптурою Архангела Михаїла — звідси й її дві інші назви. Висота склепінь сягає 6 метрів.

В залі проходять концерти класичної, вокальної, камерної, народної і джазової музики.

Концертна зала Замку Радомисль — єдиний у світі зал із живим джерелом. Вода потрапляє до зали через тріщини в скельній породі.

image

Інтер’єр Трапезної поєднує в собі риси пізнього середньовіччя та раннього модерну. Велика замкова піч із потужною тягою може служити і для приготування їжі, і як камін.

Трапезна Замку Радомисль — виконує також роль музейної експозиції. На її стінах розвішані точні копії старовинних західноєвропейських карт XV–XVIII століть, на котрих представлені землі України, Європи та Азії.

Ландшафтний парк «Замку Радомисль» становить окремий природний комплекс, створений з урахуванням усіх сучасних екологічних вимог, з мінімальним втручанням людини в природне середовище. Його частиною є скелі і підземні гранітні породи, що виходять на поверхню. Їхній вік становить сотні тисяч років.

На території парку було відкрито кілька підземних джерел. Вода з них визнана придатною для пиття.

Переважна більшість дерев і квітів, що ростуть у парку, належать до рідкісних різновидів. Серед них — унікальні сорти півників, виведені українським селекціонером і лікарем Ігорем Хорошем; рожеві та білі водяні лілії, англійські паркові троянди, магнолії, а також занесений до Червоної книги України водяний горіх — Trapa rossica.

В замковому ландшафтному парку живуть різні тварини — бобри, річкові видри, норки, водяні щури, а також птахи — шпаки, лелеки, дятли.

Територія парку, як і будівля Замку, прикрашена оригінальними скульптурами XVII–XIX століть.

Винтові сходи на важу.

Один з входів.

Дякую!