Карпати. Підкорення Говерли

Правду кажуть, що найкрутіші моменти в житті трапляються випадково. Так, одного разу ми випадково взяли квитки до Будапешту, або випадково, проходячи повз стадіон, попали на концерт Muse. Ось так же випадково ми попали й на найвищу вершину України – славетну Говерлу! Це підкорення нам запам’ятається надовго…


Чомусь так майже завжди виходить, що ми не встигаємо адекватно підготуватись до святкових днів – чи то до Травневих, чи то до Дня Конституції України. Цього разу не виняток, а отже квитки завчасно ми не взяли і тому змушені були до селища Ясіня, в якому запланували проживати, діставатись довго, а саме потягом до Чернівців (той самий дивний рейс, що йде через Молдову), звідки 5 годин під палким сонцем на автобусі.

Але вже в обід ми були в горах, й відпочивши та пообідавши – вибрались в недалеко прогулянку, щоб з полонини найближчої гори подивитись в очі Говерлі.

1

Незважаючи ні на що, ми були націлені на завтра на ранок спробувати піднятись на вершину.

2

Звідси трошки видно її, але в той день вона виглянула доволі пізно з-поміж хмар.

До речі, Ясіня були вибрані знову не просто так. По-перше – я люблю Ясіня. По-друге – нам сподобалось там минулого разу. По-третє – звідти не тільки видно Говерлу, а ще й близько до неї. Навпростець – кілометрів сім.

3

Виїзд о 8 ранку, о 9й ми вже біля Козьмещика – базового табору, звідки далі можна проїхати лише на УАЗіках. Табличка вказує, що до вершини – 8 км, а отже гаяти час не треба.

4

Змішуючи ногами багнюку, ми впевнено крокували вперед. Так впевнено, що пропустили потрібний поворот, й коли наша дорога повільно перейшла в гірську річку, ми зрозуміли, що щось не так, й повернули назад. Проте ноги вже були намочені у всіх.

5

Та це не завадило нам просто кайфувати від пейзажів, повітря та ніжних сонячних променів. Поки що.

6

Той самий поворот, що пропустили. Хто ж знав, що дорога веде через річку.

7

Як сказали нам добрі люди, що мешкали в будинку за річкою – вони нас бачили, та ми так впевнено йшли, що вирішили не кричати нам, що Говерла не в тій стороні…

8

Головне, що нам було добре. Втратили лише годину.

9

В улюблених Карпатах можна прожити все життя, й вони не набриднуть ніколи…

10

Чотири героя на фоні туманної Говерли.

11

Ось тут ми вже вийшли на правильний шлях.

12

Я б не сказав, що дорога була важка, але так здавалось тільки першу годину.

13

Часом доводилось оминати природні перешкоди.

14

Муу-у.

15

Краса.

16

Інколи місцевість нагадувала кадри з фільмів фентезі.

17

Наші гірські компаньйони.

18

Останній етап лісистої чатсини гори. Ще трошки – й вихід на верховинну полонину.

19

Дерево-дикобраз.

20

Йти було все важче й важче, а пейзажі – красивіші й красивіші. Підйом на плече.

21

Дивно, за всі 4-5 годин ми не зустріли жодної людини, але коли вже приблизились до плеча – перед нами відкрилась картина довгої шеренги бажаючих піднятись наверх.

22

Неймовірна краса.

23

На такій висоті ми ще не були. Отже, рекорд вже побитий.

24

Моя красуня кохана))

25

З цього боку Говерли теж пролягає туристична стежка на вершину.

26

Плече підкорено! Ще трішечки…

27

Так хотілось сісти та насолоджуватись годинами цими краєвидами…

28

500 метрів до вершини – 40 хвилин підйому. Пфф… Брехня.  Години півтори не бажаєте? А то й більше…

30

Кам’яниста дорога закінчилась, попереду більш легший, але крутіший підйом.

31

Майже-майже…

32

Перемога!!!

34

На вершині Говерли було дуже багатолюдно. Трохи відео.

Нарешті ми змогли дозволити собі присісти, відпочити, поїсти, пофотографуватись. Шлях назад нас вже не пугав – а даремно…

35

Адже ще наверху гору накрила дощова хмара, і нам вже довелось одягти дощовики. Але якби ж то йшов тільки дощ – з неба посипався град, в середньому сантиметр в діаметрі. Деякі градинки досягали й двух. Під болючими ударами граду, ми якомога швидше почали спуск вниз – та куди там! Все навколо під ногами перетворилось в грязьові потоки, стало дуже слизько. Наша надія, що це ненадовго, не виправдалась – град йшов без зупинки більше години.

А ми продовжували спуск… Мокрі вщент, побиті й замерзлі.

36

Тут ми ще не здогадуємось, що нас чекає попереду…

37

Четвірка говерлопідкорювачів.

38

Спуститись вниз з вершини та плеча – найтяжче завдання. Спуск дійснов в таких умовах виявився складнішим, ніж підйом. Особливо, серед доріжки в каменях, бо стежка перетворилась в цільний гірський потік, який просто змивав з ніх.

Трохи далі вже було легше, проте мене підвело коліно, яке ща на середині підйому дико розболілось. Але треба було йти, хоча опору на праву ногу я зовсім втратив.

39

Спуск зайняв близько 5 годин до того самого Козьмещика. По багнюці, воді, під дощем, та в холоді. Було важко повірити, що коли-небудь ця дорога скінчиться.

Проте найцікавіше було під самий кінець – ми зовсім забули про гірські річки, і ті, що ми проходили по гілках, майже не змочуючи ноги, вже розлились в бурхливі мутні гірські потоки, ще й піднялись на значний рівень. Один з таких потоків ми переходили вбрід, тримаючись за руки, ризикуючи бути змитими в потік. З другою ручкою більш-менш повезло – повалений стовбур дерева врятував. А третю, найбільшу, довелось обійти, щоб вийти на повноцінний міст.

40

Отже, ми вижили, навіть таксист за нами приїхав, хоч і з запізненнім, але приїхав. Бо 19 км до Ясіней ми б ніяк не дійшли. Спуск та підйом зайняв у нас 12 годин, під вечір ми були мертві, застудлі, проте – щасливі!

41

Планували на нас тупний день на Драгобрат, але ноги просто відмовлялись ходити, тому ми просто, задоволені від минулого дня, гуляли місцевими пагорбами.

42

Одинокий рейнджер з вивихнутою ногою. До речі, потім і друге коліно в мене здалось.

43

Я люблю Ясіня. Я покохав це село ще коли мені було 12-13 років – тоді я продив тут майже місяць.

44

Трохи інформації.

Перша згадка про Ясіня у письмових джерелах — 1555 р. (засновники — гуцули з галицького боку Карпат). У цій згадці йдеться про те, що воно належить угорському феодалу Драгфі, а в 1583 р. перейшло у власність феодала Каролі.
За легендою, галичанин Іван Струк пас на цьому боці овець, але раптовий глибокий сніг завадив йому перегнати отару додому. Тож він зробив з ясена кошару для овець, а сам подався до своїх. Коли повернувся, застав отару цілою і неушкодженою, та ще й із приплодом. На знак вдячності Богові він спорудив дерев’яну церквицю, яку прозвали Струківською. А ясен відтоді став символом селища і його назвою. І нині на гербі Ясіня — вівчар Струк, зелене дерево та отара.

45

У 18 столітті в околицях діяли опришки. Від них лишилася «капличка Довбуша», споруджена коштом отамана 1750 року. Відомі також перекази про те, що в Ясіні на початку 18 століття загинув інший відомий ватажок опришків — Григор Пинтя. Опришківський загін під проводом Михайла Фішерюка-Маріщука діяв на околицях Ясіня навіть у перші роки Першої світової війни.
У 19 столітті Ясіня — містечко Тисодолинянського повіту (округу) Марамороського комітату. Користувалося власною печаткою з гербом: на срібному тлі — зелене ясеневе дерево, під яким селянин пасе кіз.

1914 — австро-угорська влада стратила 65 осіб за симпатії до російських військ.

9 листопада 1918 року Народна Рада в Ясіні проголосила Гуцульську Республіку (президент — Степан Клочурак) як частину ЗУНР і організувала з частиною УГА похід на Сигіт.

46

У День Св. Дмитра (8 листопада 1918 р).відбулися збори всього населення Ясіні, якими керував С. Клочурак. Було прийнято рішення про непідкорення Австро-Угорській імперії та приєднання до України. Ясінчани обрали герб «Три­зуб», синьо-жовтий прапор, Українську народну раду в Ясінях, яку ще називали Гуцульською радою.

Угорщина вирішила жорстоко розправитися з ясінчанами. На початку січня 1919 р. в селище прибув ка­ральний гарнізон в кількості 608 чоловік. Дізнавшись про це, 42 ясінчани під виглядом Церковної коляди в присутності священика, під звуки трембіт при­йшли на залізничний вокзал, де перебували угорці, і роззброїли гарнізон. Ясіня проголосили столицею Гуцульської Республіки, а її президентом обрали пре­зидента С. Клочурака.

10 січня відбулися збори, на яких Гуцульською радою було проголошено приєднання зі своїми кровними братами українцями. Під час збройного походу ясінчан були визволені с. Кваси, м. Рахів, селище Великий Бичків та місто Сигіт. У Сеготі відбулися бої, під час яких війська Гуцульської Республіканської армії і отримали поразку.

У червні 1919 р. румунські війська зайняли Ясіня. Згодом, за рішенням Сан-Жерменської мирної кон­ференції Ясіня, як і усе Закарпаття, було приєднано до Чехословаччини.

47

1938–1939 рр. була проголошена Карпатська Україна. Ясінчани брали активну участь у війні проти Хортиської Угорщини, але під Хустом війська Карпатської України отримали поразку. Впродовж 1944–1953 р.р. велика кількість жителів селища увійшла до лав ОУН-УПА й вела визвольну боротьбу за незалежність України. 2-6 жовтня 1944 р. в селі рейдувала сотня “Вікторія”, нав’язувала контакти із закарпатяцми зі складу 13-ї угорської армії (можливо hu:3. magyar hadsereg ???). У цей час підрозділи УПА забезпечували відхід частин 27-ї угорської дивізії з «лінії Св. Ласла» (угор. Szent László-állás) до «лінії Арпада» (О. Пагіря).

14 жовтня 1944 року після 17-денного бою селище зайняли радянські війська (втратили 413 загиблими).

48

В останній день, в обід, ми дружно вирушили до Івано-Франківська, де нас очікувало розчарування, тому що улюблений бандерівський паб “Бункер” виявився зачиненим назавжди. Але ми від пуза наїлись в “Десятці”, після чого попрямували на потяг до Києва…

49

Advertisements

4db: Поворот не в той *Лядов

Жили-були собі 4db, і ніяк їм не сиділося на місці. Недовго думаючи, вирішили вони махнути в нетрі несусвітні. Склали собі маршрут, нанесли на карту, загрузили лахміттям маздочку і погнали… Так, перевершити мандрівку Чернігівщиною з легкістю змогли, потрапляючи з пригоди в пригоду, заблукавши, розбивши авто та виїхавши на кордоні з Молдовою. Так, це ми, 4db. Як сказала Альонка, “Е**ня породили 4дб в кінці кінців… а Будапешт просто дав нам ім’я”. Тож вперед – я розкажу вам про епічну подорож попередньо складеним маршрутом Київ – Дениші – Любар – Самчики – Старокостянтинів – Меджибіж  –  Сутківці – Маліївці – Зіньків – Лядова – Тульчин – Печера – Немирів – Київ, який насправді перетворився на Київ – Дениші – Любар – Самчики – Старокостянтинів – Меджибіж  –  Сутківці – Маліївці – Лядова – Могилів-Подільський – Київ.


День 1. Wrong turn 1, або “Пригоди тільки починаються”

Ніколи, ніколи не шукайте місце для табору вночі під дощем. Бо нечиста виведе вас по бездоріжжю на війсковий аеродром, де вас розстріляють вмить. Порада від професіоналів з поїздок нетрями несусвітніми.

Виїхали ми з Києва з годинним запізненням, трохи покружляли Кільцевою дорогою, потягнулись заторами Житомирської траси, постояли у житомирських корках і нарешті залишились на вільній дорозі. Відразу після Житомира нас чекав перший пункт подорожі – руїни палацу Терещенків в Денишах. Колись ми туди ще повернемось, адже недалеко від палацу є файний каньйон на річці Тетерів.

1

Правий берег р. Тетерів в Денишах прикрашають руїни палацу цукрових магнатів Терещенків кін. 19 – поч. 20ст. Архітектором цієї споруди, був П. І. Голандський, який працював над багатьма замовленнями відомих цукрозаводчиків.

20160430_150341_HDR

Існують різноманітні легенди довколо палацу. Розповідають, що підлога в палаці була вимощена золотими монетами ребром догори. За іншою легендою підлога була скляна, а під склом плавали коропи. Але все це тільки вигадки, тому що підлога була насправді бетонною.

2

4db у своєму складі на вікні уцілілої стінки палацу.

3

Юний блогер та фотограф – Ксенія))

4

Закохані та романтичні руїни… ч.1

5

Закохані та романтичні руїни… ч.2

6

Сьогодні напівзруйнований двоповерховий палац прикрашає триярусна вежа та численні елементи розкішного оздоблення.

7

Під палацом було вирішено влаштувати невеличкий фуршет.

20160430_145551_HDR (Medium)

Далі – смт Любар, також Житомирської області.

Костьол Святих Михаїла та Домініка був збудований у 1752 році у стилі бароко. Це досить масивна будівля, яку звели на місці храму, зруйнованого козаками Хмельницького. Кошти на будівництво виділив князь Любомирський. Із 1864 року це був парафіяльний костьол, а у радянські часи його закрили. Нині святиня реставрується. Мешканці сусідніх вулиць повідомили нас, що римо-католиків у місті “хватає” і вони щонеділі ходять на службу.

8

Дуже любимо це фото.

9

Завітавши до середини костьолу, ми були дуже вражені побаченим та почутим – ішла активна фаза підготовки до Великодня, монахиня, граючи на гітарі, вчиладітей пісні. Як ми зрозуміли, пісня була також і авторства монахині. Пісня чудова, нижче – відеозапис.

10

Квіточки під костьолом.

11

Вже скоро буде вечоріти, і ми чудово розуміли, що не встигаємо за нашим попереднім маршрутом. Але впевненість, що в кінцевому результаті ми все встигнемо, нас не залишала, тому ми спокійно роздивлялися навколо.

Озеро з лебедем.

12

Дощова хмара, яка переслідувала нас майже з Києва, нарешті наздогнала, і почався невеличкий дощ. Проте це зовсім не заважало насолоджуватись поїздкою, і тепер ми прибули до Самчиків.

На початку 18 ст. Ян Самюель Хоєцький заклав над річкою Случ маєток-резиденцію Самчики.
В 1754-1843 рр. полковник, гайсинський старостою Петро Чечель купує в Старокостянтинівському повіті Волині багато сіл, у тому числі і маєток Самчики, що належав в той час Казиміру Хоєцькому, та створює в 1790-1805 рр. унікальний палацово-парковий ансамбль з розкішною резиденцією.

13

Чечель запрошує найкращих архітекторів, садівників та скульпторів. Автором ансамблю був польський архітектор Якуб Кубицький, а ліплення, скульптури левів та горельєфів богинь парадного порталу виконав італієць Жан Батісто Цагпяно.
Парадний фасад палацу виходить до озера, а парковий – до галявини з фонтаном та чудовим парком, що займає 16,6 га. Парк створено відомим пейзажним архітектором Діонісієм Міклером.

До маєтку входять також два прибрамні корпуси з парадною брамою, старий маєток Хоєцьких та цікавий Китайський будинок.
В палаці збереглося оздоблення в Блакитному, Червоному та Римському парадних залах. Родзинкою палацу є Японський кабінет, розписаний за мотивами епохи Едо або Самураїв.
У 1870 рр. садибу придбало сімейство Угрімових. З 1904 р. власником Самчиків стає видавець М. Шестаков. Він переплановує сад за французьким стилем, із симетричними насадженнями та прямими доріжками.

14

Революція принесла із собою нищення садиби, саду й парку. У 1956 р. на території комплексу розмістили обласну науково-дослідну сільськогосподарську станцію. Хоча в 90-х роках садибі надали статусу музею, станція і зараз займає деякі приміщення та поля на її території.

15

Водяний млин на річці Случ поруч із садибою в селі Самчики побудували на початку XVIII століття поміщики Хоєцькі. Млин обертало дерев’яне вертикальне колесо нижнього бою діаметром 6 метрів. При поміщику І. Угрімових млин виробляв 10 сортів борошна. У 1904-1905 роках останній власник маєтку М. Шестаков реконструював млин, надбудувавши другий поверх.

16

У радянські часи млин був переобладнаний під гідроелектростанцію.

17

Нажаль, до палацу ми не потрапили, треба було гнати далі. А нижче, звісно, затоплений човен.

18

Сільський натюрморт зі стародавнью церквою.

20

Під’їхали ближче, щоб роздивитись краще кам’яну церкву Параскеви П’ятниці, 1772 р.

21

Наш ручний бородатий відео- та фотореєстратор.

22

Вже починало значно вечоріти, насувались сутінки, а ми мчали вперед, до Старокостянтинова, щоби знайти місце та переночувати під замком. Але…

23

…Але в самому місті ми так і не змогли знайти під’їзду до річки, чи біля замку, чи навіть на іншому березі. Тому, слідкуючи за геокартою онлайн, під дощем та вже в темряві (добре, що хоч скупитись встигли), ми вишукували щось доступне для табору. Й ось він, наш перший поворот не туди, бо не знайшовши нічого нормального, заглибились в нетрі, без доріг та світла. Блукали довго, майже 2 години, інколи виходячи з авто з дальньосвітним ліхтарем, але все марно. Вже потомившись, автомобільними фарами намацали бетонні стіни якогось заводу, мабуть, навіть закинутого і заїхали в невідому прямокутну бетонну яму, в якій можна було знімати продовження фільму “Той, що біжить лабіринтом”. Озирнувшись та звірившись із картою, взяли курс на довгий ряд ламп, протие коли наблизились до мети і звязок став краще, стало ясно, що ми серед поля, вже досить далеко від Старокостянтинова, а перед нами – військовий аеродром. Добре, що ми не встигли поганяти злітними смугами.

WR9O_HVNGjU

Ще хвилин зо тридцять поблукавши, ми примітили галявинку в сусідньому селі в одну дорогу і п’ять хат, куди й попрямували. Варто сказати, зі стоянкою ми не помилились. Табір розбили під єдиним густим деревом серед галявини, швидко поставили намети, розвели багаття (за традицією, дрова везли в салоні на руках) і накрили святковий стіл. Трохи пізніше нас збентежив УАЗік із прожектором, котрий кружляв навколо нас, бритоголова компанія в ньому, які під’їхали до нас й просили дозволу приєднатись та погрітись. Бурхлива фантазія кожного з нас яскраво почала уявляти криваві сцени протистояння місцевих бандюків з нами, та згодом, все обійшлось, компанія трохи далі від нас попалила шини, накидалась святої самогоночки і швидко роз’їхалась, а ми продовжили нічний пікнік на лоні природи.


День 2. Wrong turn 2, або Свіже повітря зі смаком туберкульозу

Іноді палац може виявитись не зовсім палацом, а тубдиспансером, а джипіес може трошки кривенько показати поворот, і ось – ви хтозна-де. Будьте обережні, Україна ще та Амазонія нерозвідана.

Вранці, 1 травня 2016 року, замість півнів нас будили коні, яких поприпинали навколо табору. А сам табір у той час виглядав ось так:

1 (Medium)

І коні.

2 (Medium)

Збирались довго, чесно кажучи, навіть лишитись хотілось. Навколо ходили люди до храму і назад, більшість чоловіків вже добре “насвячена”. Саме такі два мужичка і завітали до нас, розпитували хто ми такі, понарозказували всякого про їхнє привітне село, пригостили пасочками, яйцями, ковбаскою, ще й до самогонки схиляли. Та ми вистояли, не піддались.

3 (Medium)

Крім коней, тут ще повно було гусей та качок.

4 (Medium)

У першій половині дня ми повернулись до Старокостянтинова й досягли замку Князів Острозьких.

5 (Medium)

Резиденція князів Острозьких збудована на мисоподібній ділянці при злитті річок Случ та Ікопоть як органічна частина міської інфраструктури Старокостянтинова в останній чверті XVI століття. Унікальність замку в Старокостянтинові полягає передусім у тому, що закладено і побудовано його було разом з усім містом в доволі стислі терміни. Формальною причиною побудови міста Костянтинова і замку стала прогалина, що існувала в оборонній системі волинських земель на шляху татарських вторгнень. Поряд із будівництвом укріплених міст Базалії та Острополя, включаючи Красилів та Любар, в долині південної Случі створювалася лінія укріплень, розташованих одне від одного на відстані у кілька десятків кілометрів.

6 (Medium)

4 січня 1561 року князь Василь Костянтин Острозький придбав у Василя Лабунського третю частину села Колищенці (Коліщинці), отримавши королівські привілеї на заснування міста і Маґдебурзьке право для нього. Назване на честь батька Костянтина Івановича Острозького Костянтиновом, місто і замок активно розбудовувалися до початку 1570-их років. Після повернення у власність Василя Костянтина Острозького столичного Острога, увага до розбудови Костянтинова зменшилася, проте будівельні роботи тривали до початку 1580-их років.

В 1591 році сотником надвірної козацької сотні Костянтинівського замку служив Северин Наливайко.

7 (Medium)

Станом на 1610 рік замок складався з дванадцяти будівель. Як свідчить інвентар, з 1621 року замок було суттєво озброєно. Татари жодного разу не змогли його взяти.

8 (Medium)

1648 року замок взяли приступом повстанці Хмельницького. Від міста після штурму лишилося заледве два доми. Тут же формується Старокостянтинівська сотня Волинського полку. 26 червня 1649 в замку перебував сам повстанський провідник Богдан Хмельницький. У 1673 році в замку розміщалася козацька залога Петра Дорошенка. Під час походу 1675 року Ібрагима Сатани на Львів, турецьке військо безуспішно намагалося здобути твердиню. Наприкінці XVII століття замок було реконструйовано. Після смерті онуки Костянтина Острозького Анни Ходкевич (†1654) замок як спадщина по жіночій лінії перейшов до князів Санґушків.

9 (Medium)

Після загарбання південно-східної Волині Російською імперією замок в Старокостянтинові використовувався вже під урядові установи. Зокрема, з 1905 року у замку розміщено поліційну залогу.

10 (Medium)

15 січня 1929 року РНК УСРР ухвалила створити на основі «замку колишніх князів Острозьких» Державний історико-культурний заповідник республіканського значення.

У 1930 році замок обстежила наукова експедиція ВУАН під керівництвом Олексія Новицького, яка розробила реставраційні плани, що набули втілення протягом кількох наступних років. В замковому палаці закладено музей. Власне експозиція, у складі історичного і природничого відділів, займала другий поверх центральної замкової споруди.

Дівчата та замок.

12 (Medium)

А я не пропускаю жодного човна.

13 (Medium)

В 1944 році під час наступу Червоної Армії замок було суттєво пошкоджено. Зокрема повністю знищено дах домової церкви.

1954 року історико-культурний заповідник ліквідовано. Понад чотири тисячі музеалій фонду передано до музеїв Могилів-Подільського, Острога, Чернівців та ін. Замок віддано під господарські структури.

1974 року на території замку комуністичною владою, на чолі з першим секретарем Старокостянтинівського районного комітету КПРС Володимиром Фурманом, знищено могилу загиблих в часи німецько-радянської війни радянських вояків, біля муру викопано рів під стрільбище, розкрадені конструктивні елементи покрівлі пам’ятки.

14 (Medium)

У 1990-х роках на замку фахівцями інституту «Укрпроектреставрація» проводилися наукові вишукування. Згодом розпочалися реставраційні роботи, внаслідок яких замок лише постраждав. Палац перекрито бетонними плитами, що спричинило навантаження, не розраховане на старі стіни. Покрівля була відтворена лише частково. Будівельне сміття і закам’янілий цемент перетворилися на завали. Незаконсервовані фрески домової церкви почали обсипатися. Зекономлені кошти були розкрадені, порушено кримінальні справи. Подібні реставраційні роботи, коли фактично відсутнє бачення подальшого використання будівлі з економічної точки зору є цілковитою безглуздістю, призводять до повторного занепаду і потреби поновної реставрації пам’ятки.

15 (Medium)

Спроба повторити славетне фото – одне з перших, чи може й зовсім – перше, туристичне фото 4дб, зроблене поїздкою по Чернігівщині.

16 (Medium)

Картина в приміщенні замку.

17 (Medium)

Що ж, швидко відстрілявшись із замком Острозьких, ми направились до наступного – Меджибізького замку, або “Білий Лебідь” крізь красу наших земель.

18 (Medium)

Прапор України в природі.

19 (Medium)

Лямурр 1.

20 (Medium)

Лямурр 2.

21 (Medium)

Лямурр 3.

22 (Medium)

На перегоні до замку я вперше в житті сів за кермо автомобіля. Так, маздочка витримала мене, і хоч я і проїхав всього два кілометри, задоволення всеодно отримав велике.

4db на фоні замку.

23 (Medium)

Згадуємо з коханою Альонкою нашу минулу поїздку до Меджибожа.

24 (Medium)

Таракани.

25 (Medium)

Процесс запису відео для нашого відеорепортажу, і для мого блогу особливо.

Перші древньоруські укріплення на місці замку були зведені до монгольського нашестя, проте в середині XIII століття вони були знищені за наказом монголів так само, як і на решті території Волині і Поділля. В той час Меджибізька фортеця була цитаделлю, яку захищали земляні вали. Ядро цього форпосту давньоруських часів виявили на глибині 11 метрів у результаті розкопок на замковому подвір’ї. Тоді укріплення займало площу на схилі високого пагорба. Храм на території фортеці існував уже в ті часи.

26 (Medium)

Після перемоги литовського князя Ольгерда на Синіх Водах в 1362 році, литовці відвоювали Поділля у татар, і Ольгерд передає Меджибіж своїм племінникам — братам Коріатовичам. Вони відбудовують та розширюють фортецю. Первісне її ядро увійшло в ансамбль як дитинець, де були ще й житлові та господарчі будівлі, очевидно, дерев’яні.

У XIV сторіччі на пагорбі перед дитинцем звели церкву, що нагадує романські храми Європи.

У 1385 році замок офіційно отримав звання королівського, як визнання його стратегічної важливості при обороні південно-східних кордонів імперії. У 1432 році Польська Корона відтяла під свою зверхність Поділля разом із Меджибізьким замком, який залишився у коронному, тобто державному володінні. На перехресті Кучманського та Чорного шляхів Меджибізька фортеця стала форпостом захисту навколишніх земель, часто руйнувалася та відбудовувалася.

27 (Medium)

У 1540 році володар фортеці — гетьман Миколай Сенявський — капітально реконструює замок, влаштувує в ньому свою резиденцію з палацом, який оздоблює як зовні, так і зсередині. З тих часів збереглися білокам’яні портали та віконниці. Також була створена нова система укріплень, яка збереглася до наших часів. До в’їздної брами прибудовується великий п’ятипелюстковий за планом бастіон. Барбакан нарощено великою прямокутною зі скошеними кутами вежею, що підіймається над бастіоном. А найвищою спорудою замку була надбрамна кругла вежа, до якої добудували четвертий та п’ятий яруси.

В XVI столітті також з’явилася у південній куртині високо піднята над землею брама, призначена для приймання вантажів, які доправлялися в замок річками, на човнах. Однак спеціальний пристрій, яким вантажі підіймалися, не зберігся. Нині ця брама замурована.

28 (Medium)

Середньовічній оборонній споруді було дедалі важче протистояти вогнепальній зброї, тож у середині XVII століття було вирішено всі долішні яруси твердині забутувати землею й перетворити їх на потужний бастіон. Тоді й забутували землею перші яруси Лицарської та Офіцерської веж, східного й основного корпусів палацу, засипали барбакан і долішні яруси надбрамної вежі. У середині XVII століття розібрали західний оборонний мур дитинця.

Подвір’я фортеці стало просторим, усі будівлі довкола нього утворили один ансамбль. Оскільки фортеця стоїть на пагорбі, то в горішній його частині рівень денної поверхні подвір’я підвищився на 3 метри, а в долішній — на 11 метрів. Відповідно, брама біля п’ятикутної вежі піднялася на новий рівень, перед нею постав міст через рів, викопаний ще в XV столітті.

Але всі запобіжні заходи не допомогли фортеці встояти проти турецької артилерії. В 1672 році Меджибіж, як і суміжні подільські терени, потрапляє на 27 років під протекторат Туреччини.

29 (Medium)

У 1730 році, після смерті останнього з роду Сенявських по чоловічій лінії — Адама-Николи, Меджибіж разом із замком перейшов у володіння князя Августа-Олександра Чарторийського, чоловіка Софії Сенявської — сестри померлого князя. Чарторийський взявся за відбудову всього комплексу. У палаці було перекладено аттики XVI сторіччя, видозмінено вікна і двері. Перебудували в барокових формах й церкву.

У 1790 році в Меджибізькому замку квартирував Тадеуш Костюшко разом зі своїм штабом. Майже рік тут розташовувалася його дивізія. Князь Адам Чарторийський в 1819 році заснував в Меджибожі повітову школу, яку розмістив в приміщеннях замку. Вона проіснувала до 1831 року.

30 (Medium)

У 1831 році за те, що Август Чарторийський брав участь у Польському повстанні, Меджибіж, як і інші маєтки, був у нього конфіскований. Замок став осередком військового постою російських вояків. За тих часів у ньому містилися різні військові установи. Тоді ж костел був переосвячений на православну церкву.

4 жовтня 1846 року, під час археологічної експедиції, в Меджибожі перебував визначний український поет, художник і мислитель Тарас Шевченко. Про це в наш час зі стіни Лицарської вежі свідчить спеціально встановлена меморіальна дошка.

У 1848 році замок передано військовому відомству. Військовою частиною в ньому опікувалася особисто російська цариця. На підтримання ансамблю тоді було витрачено значні кошти. Всі споруди перебудовано в поширеному в той час романтичному стилі, а їхнє архітектурне оздоблення дістало псевдоготичні форми. Віконні й дверні отвори розтесали, камінне ренесансове облицювання замінили тиньковими профілями, що облямували стрільчасті завершення вікон і дверей. Корпуси, вежі й фортечні мури увінчали декоративними зубчастими парапетами. Північно-східну круглу вежу надбудували у формі восьмигранника зі стрільчастими дверними й віконними отворами — до розміру, пристосованого для офіцерського зібрання (саме тоді вежу назвали Офіцерською). У залі поставили коминки, а ззовні, над долішніми ярусами XV століття, засипаними землею, створили терасу й обрамували її чавунною огорожею. Так само обгородили терасу над південно-східним бастіоном, куди виходили двері з великої бенкетної зали, перетвореної на масивну вежу над колишнім барбаканом. Стіни всіх будівель і фортечні мури покрили вапняним тиньком білого кольору. Саме звідси походить романтична назва замку, поширена в XIX столітті — «Білий лебідь».

31 (Medium)

З початком Української революції 1917 року українська влада ініціювала українізацію частини колишньої царської армії, що опинилася на той момент на Волині і Поділлі, у чому знайшла підтримку тодішнього Головнокомандувача генерала Корнілова. 18 липня того ж року наказ про українізацію отримав командувач 34-го корпусу, що складався з двох піхотних дивізій, генерал Павло Скоропадський. Незабаром війська перекинули в тил, у район Меджибожа, де і відбулася реорганізація. Скоропадський зі штабом розташувався в замку, частини — в самому Меджибожі і в таборі поблизу містечка. Через два місяці корпус закінчив реорганізацію і став «Першим Українським Корпусом».

За радянських часів до початку 1930-х років в замку квартирували різноманітні військові підрозділи. Пізніше у ньому розмістили маслозавод, і це завдало пам’ятці великої шкоди. Потім будівлі пережили випробування Другої світової війни. Але найбільших втрат замок зазнав через місцеву владу, яка дозволила місцевим мешканцям розбирати фортецю на будівельний матеріал для зведення сільради, окремих садиб тощо. Поволі комплекс обертався на руїну. Таким він постав перед фахівцями інституту «Укрпроектреставрація» в 1967 році, коли вони почали досліджувати тамтешні пам’ятки, щоб виготовити проектну документацію на їхню реставрацію. У наступні десятиліття вживалися антиаварійні заходи на небезпечних ділянках, були зміцнені фортечні мури. Досліджено й частково реставровано церкву, п’ятикутну вежу, східний, каретний, адміністративний корпуси. Дослідницькі та реставраційні роботи у фортеці тривають і нині.

32 (Medium)

У 2001 році замок отримав статус Державного історико-культурного заповідника.

Нині в пристінних корпусах замку розташовані музейні експозиції: історична, етнографічна, Музей пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 рр. на Поділлі, а також виставкові зали.

З 2004 року в замку проходить Всеукраїнський історичний фестиваль «Стародавній Меджибіж». 

За відсутності державного фінансування реставраційних робіт 23 грудня 2014 p. стався обвал західної стіни головного корпусу палацового комплексу.

Військова історія

В XV—XVI столітті замок постійно переживає напади татар. В 1453 році, коли татари напали на Поділля, військо, в якому був і меджибізький староста Мацелен, наздогнало їх аж під Теребовлею.

Під час польсько-турецьких війн замок займали козаки, поляки, турки. Причому, в одних руках він утримувався не більше одного року: в 1648 — у руках козацьких повстанських полків Максима Кривоноса і Данила Нечая, в 1649 — у поляків, в 1650 замок здобуває Богдан Хмельницький і знову займає його вже в 1653 році. Так фортеця переходила з рук у руки протягом 30 років.

В 1657 козаки втягнули у війну угорського князя Ракоці; він теж зі своїми загонами стояв деякий час під Меджибожем. В 1672–1699 роках місто і замок належали Османській імперії.

В 1699 за Карловицькою угодою Меджибіж увійшов до складу Польщі. У 1702 році замок знову облягали козаки та повстанці.

33 (Medium)

Попрощавшись з прекрасним замком, 4db вирушили до передостаннього місця цього дня – в Сутківці. Згідно графіку, ми вже запізнювались на 1 день, бо саме в Сутківцях мала була бути наша перша ночівля.

З письмових історичних джерел відомо, що у 1407 р. литовський князь Вітовт подарував за вірну службу угорському вихідцю Хотько Кроату Ярмолинці з навколишніми селами, серед яких були Сутківці. При поділі маєтку між його онуками Сутківці отримав Федір, з якого почався шляхетський рід Сутківських. У Покровській церкві при вході можна побачити кам’яну могильну плиту Івана Сутківського, на якому завершився рід Сутківських на початку XVII ст. Його дочка Варвара успадкувала село і принесла його в якості приданого своєму чоловікові, вінницькому старості Олександру Балабану. Сім’я Балабанів володіла селом до кінця XVII ст., а потім воно перейшло Грабянки. В кінці XVIII – початку XIX ст. господарем Сутківців був відомий містик Тадей Грабянка, у якого деякий час гостював граф Олександр Каліостро.

Важко знайти книгу з мистецтва України або шкільний підручник з історії без репродукції Покровської церкви в Сутківцях. Церква Покрови Пресвятої Богородиці – кам’яна сакральна споруда оборонного типу, унікальний пам’ятник у своєму роді, одночасно фортеця і храм. Спочатку Покровська церква-фортеця в Сутківцях була побудована як оборонна споруда. У 1476 р. (про що свідчить напис на одному з дзвонів) Сутківські перебудували фортецю у церкву, створивши у першому ярусі цегельний звід на нервюрах і готичні щипці над другим ярусом центрального простору. Перший поверх був відведений під храм, а верхній служив для оборони. У XVI в. стіни першого ярусу були розписані фресковим живописом.

34 (Medium)

У плані будівля має вигляд рівноплечого хреста, по кутах центрального об’єму церкви розташовані наріжні башти-бартізани. Над входом до 2008 р. стояла дзвіниця псевдорусского стилю, внизу кам’яна, зверху дерев’яна, поставлена в 2-ій половині XVIII ст. У 1894 році споруда зазнала реконструкції з розбиранням щипців, після чого втратила давні готичні та барочні форми і придбала риси, типові для єпархіальних церков, поширених у Російській імперії.

    Храм змінив свій вигляд на псевдоросійський під час реконструкції 1903 р., тоді був втрачений гонтовий середньовічний дах, замість якого надбудували псевдоросійський купол.

    Стіни храму кам’яні, товщиною 1,5-1,6 м. Перекриття над першим ярусом – система цегляних хрестових і конхових склепінь з розпалубками на нервюрах. У центральному просторі вони спираються на стовп, утворюючи по його кутах віялові пучки нервюр, в півкругах, відокремлених від центрального простору арками, деяка подоба зірчастого зводу. Сходи на другий поверх – внутрішньостінна, кам’яна. Фасади спочатку були покриті затіркою охристого кольору з домішкою товченої цегли. На другому ярусі збереглися бійниці-машікулі (для підніжного бою), центральна машікуль над входом, нижня частина стовпа, який піднімався з підвального ярусу і підтримував шатровий дах.

В церкві нас зустрів хлопчина, років семи, який запросив нас і поводив по даху церкви. Це було неймовірно! З бійниць даху вікдривається вид на все село й на руїни замкової вежі. Він нам багато чого розповів, і що дивно, категорично відмовився брати гроші. Детальніше – у відеорепортажу.

35 (Medium)

Ця унікальна церква могла зникнути з карти пам’яток України. У 1960-і рр. її хотіли виключити з реєстру пам’ятних споруд Україну. На щастя, такого вандалізму не допустили навіть у той час.

    У результаті самодіяльного непрофесійного ремонту 1990-х років церква обштукатурена зовні і зсередини цементним розчином, що призвело до перезволоження стін і втрати більшої частини фрескового живопису. Фрески, що датуються XVI ст., частково збереглися під цементною штукатуркою, поверх них – залишки олійного живопису XIX ст.

    У 2006 р. фахівцями було зафіксовано аварійний стан споруди. Реставрація пам’ятника проведена в 2007-2009 рр. У результаті протиаварійних робіт здійснено осушення стін храму, частково знята цементна штукатурка. Покровській церкві в Сутківцях повернений втрачений середньовічний дах, який спиралася на центральний стовп по типу середньовічних веж-донжонів. Стовп повністю зберігся в першому ярусі і був розібраний у другому при розбиранні щипців (залишки нижньої частини збереглися). Відновлено частково зруйнований бойової парапет із бійницями-машикулями на другому ярусі, оборонні галереї в інтер’єрі храму. Планується завершення реставрації з повним зняттям цементної штукатурки і розкриттям фресок, відновлення інтер’єру Покровського храму в Сутківцях, благоустрій прилеглої території.

36 (Medium)

Під північним і південним приділами Церкви Покрова Пресвятої Богородиці колись існували підвали. Нещодавно під час розкопок археологи знайшли таємний підземний лаз, що веде до фортеці, руїни якої лежать на горі над Ушицею. Пройшовши трохи від церкви уздовж річкового каньйону, ви побачите руїни на протилежному березі, збереглася лише частина оборонної стіни і східна вежа.

    Покровська церква в Сутківцях – унікальний зразок оборонного зодчества Поділля, нині є діючим храмом і музеєм. Вона є одним із найдавніших в Україні оборонних храмів і єдиним середньовічним оборонним храмом тетраконхового типу. Найближчим аналогом церкви-донжона є донжон в Етампі (Франція).

37 (Medium)

Останній переїзд і ми в Малієвцях. Сьогодні у нас весь день вийшов по Хмельницькій області.

Щойно заїхавши в смт, ми запитали, як проїхати до замку, й знову стара історія – повернули не туди, виперлись машиною на великий пагорб, об’їхали цвинтар й зупинились серед поля. Підгрузивши карти, зорієнтувались, де ми зробили “поворот не туди”, об’їхали знову навколо села, проїхали далі й нарешті знайшли в густих хащах шуканий палац.

Вважається, що резиденція польських магнатів Орловських могла сперечатись за розкішшю з палацами Франції. А навколишній парк навряд чи поступався уманській “Софіївці”.

Родина Орловських володіла чималими маєтностями на Поділлі. Проте саме у Маліївцях Ян Онуфрій Орловський вирішує облаштувати свою резиденцію. У 1788 році він закладає шикарний палац. Оскільки палац розташовано на косогорі, з парадної сторони він має два поверхи, а з паркової – триповерховий. Палац зведено у стилі Людовіка XVI з місцевого пісковику. Про дату побудови нагадують цифри на фронтоні північного фасаду: “1788”. А от герби Орловських “Любич” та Стажинських “Доліва”, які колись теж прикрашали палац, збили за радянських часів.

Колони центрального портику на рівні першого поверху замінюють пілястри, увінчані напівфігурами чотирьох могутніх атлантів, які тримають на своїх плечах балкон другого поверху. На першому поверсі паркового фасаду між ризалітами є ефектна відкрита галерея із квадратних стовпів, які підтримують довгі балкони з різьбленими консолями та балюстраду. До східного фасаду палацу прибудований двоповерховий корпус, що спочатку служив оранжереєю з зимовим садом. У північному крилі збереглися парадні сходи з ажурною огорожею кінця XVIII ст. З західного боку до палацу примикали стайні розкішних породистих скакунів.

38 (Medium)

Парк, на майже двадцяти гектарах, планувався за участі ірландця Діонісія МакКлера як ландшафтний. Проте окремі регулярні елементи все ж мав. Зокрема – це мереживо доріжок у формі кленового листа, які крутими схилами вели до кількох ставків. Більшість паркових оздоблень – фонтанів, бесідок, декоративних руїн – за минулі роки також було винищено. Але справжньою його перлиною можна милуватись і зараз. Мова про скелю святого Онуфрія, як її називали Орловські. Скеля висотою у 18 метрів, з неї падає рукотворний водоспад. Вода до вершини скелі подавалася старим дерев’яним водогоном. В радянські часи водогін прогнив. Щоб врятувати його, лікар Малієвецького дитячого санаторію, якій розташований у палаці, Олександра Соколова на отриману премію 400 рублів купила металеві труби, замінима водогін і водоспад почав знову «працювати».

На північ від палацу знаходиться ще одна цікава споруда – водонапірна башта, яка забезпечувала мешканців палаці водою. Збудована на початку ХІХ ст. На її даху знаходився оглядовий майданчик з флагштоком.

Після смерті засновника маєтку Яна Онуфрія Орловського він перейшов до його єдиного сина, плоскирівського маршалка Адама Орловського. Після нього палац перебував у володінні його старшого сина Ігнатія. Але той був слабий розумом, і тому маєтком фактично управляв його брат Олександр. На початку ХХ ст. Маліївцями володів племінник померлого Олександра Ігнатій Мечислав. Незабаром він продав палац разом з парком останньому власнику – Ксаверію Францишеку.

39 (Medium)

З початком Першої світової війни у 1914 р. останній власник маєтку встиг вивезти до Франції найбільш цінне палацове начиння. Але частину колекції було втрачено по дорозі, спочатку до Одеси, і вже потім до Франції. У 1917 році маєток було націоналізовано. Був намір навіть розібрати палац, але завдяки місцевому лікарю Е. Селецькому, дружина якого була родичкою Куйбишева, унікальну пам’ятку вдалося врятувати. Зараз в стінах колишнього палацу дитячий протитуберкульозний санаторій.

40 (Medium)

Щось дійсно пішло не так, бо вперше в житті ми ставили намети ще засвітла. Символічно, ми розбили табір на тому місці, де спершу не туди звернули. Але це було дуже затишне й захищене від вітру та очей людських, місце.


День 3. Wrong turn 3, або Усі дороги ведуть в *Лядову, або Усі дороги ведуть не в ту *Лядову, або *Лядова уже не та, або Поворот не в ту *Лядову, або Таінствєнний лєс вокруг *Лядовой, або Чи є життя після *Лядової, або По ту сторону Лядової і *Лядової, і нарешті, або Залєчь на дно в *Лядовій. Навіть не питайте, чому так. Усе розкажу й сам

xxx: Мы в тааааких е**нях
yyy: у тебя есть сотовая связь, это не е**ня
xxx: Сотовая связь щас везде

Засинали ми під зоряним небом, а прокинулись під яскраві сонячні променя. Останній день подорожі, пізно ввечері, бо відставали від графіка досить сильно, ми мали вже бути вдома, але вже сумували, що ця дорога нас веде додому.

Як же прекрасно в наших українських нетрях! І як ми сумували за ними…

1 (Medium)

Наш новий товариш – равлик Джек. Джек Деніелс.

2 (Medium)

Чарівні сходи.

3 (Medium)

Штучний водоспад з 18-ти метрової скелі.

В скелі є дві печери. Кажуть, що тут були язичницькі капища, а вже ближче до наших часів в печерах ховався народний герой Кармелюк, хоча, якщо бути чесним,  то судячи з легенд, Кармелюк на Поділлі ховався всюди. В 1708 році місцевий суддя Пепловський організував тут католицьких храм і передав його у володіння Братам Василіанам. Нижня печера св. Онуфрія

4 (Medium)

По стовбуру дерева протікає вода.

5 (Medium)

Мама з доцею)

7 (Medium)

4db і водоспад.

8 (Medium)

Явно щось підозрюю.

9 (Medium)

Лямурр 1.

10 (Medium)

Лямурр 2.

11 (Medium)

Водоспад нас дуже вразив, і на позитивних емоціях ми попрямували до Лядової.

12 (Medium)

Позашляховик 4db.

13 (Medium)

Саме в цій поїздці капітанство 4db було офіційно передано іншому, а саме – Карині.

Хто міг знати й здогадуватись, що в Вінницькій області дві Лядових? І чому, проектуючи дорогу, гул нам вказав в одне й те саме місце? А ось джипіес повів інакше. І добряче так повів, бісова штука. Бо інакше, ми мали виїхати в більш ніж семи десяти кілометрах від кордону України з Молодовою, а чорти повели нас по повному бездоріжжю, де не ловить ніякий супутник, ніякий мобільний зв’язок, і точно дізнатись де ми їдемо – ми не можемо. Мало того, іноді й навігатор спотикався і кричав нелюдським голосом на весь салон авто – «Вернитесь на дорогу, вы сбились с пути». Добряче поблукавши по горах-лісах-хащах, втрачаючи дорогоцінний час, постійно в’їжджаючи в глибокі кам’янисті ями, в одній з яких, як потім стало ясно, й був пошкоджений підвіс, відбите одне гальмо й пробитий накопичувач кондиціонера.

Чомусь, нас не дуже бентежило, коли з’явилась виголена дорога, коли проїхали Пограничний пункт, коли мобільний зв’язок, який щойно з’явившись, увійшов в роумінг. Як же так, думали ми, ми ж в семи десяти кілометрах від кордону! А ось як! Тому що, повторююсь, Лядових два в вінницькій області, і на карті ми відмітили не той, де є монастир, бо інакше, ми б його навіть не включали в маршрут – занадто далеко в занадто сильних нетрях. А навігатор нас уперто вів саме туди, де є монастир. І ми то доїхали до нього, але зрозуміли, що машина пошкоджена, і навряд чи зможемо навіть до Києва доїхати.

Як на зло – ще й травневі свята, і все або зачинено, або пянствує. Після відвідин монастиру було вирішено, звісно, згортати поїздку й шукати СТО.

Спершу ми навідались до пограничного пункту, де військовий підказав нам їхати в бік Могилів-Подільского, де ще може щось працювати. До речу, на цей момент ми ще не знали що ми не в тій Лядовій, а зрозуміли вже, коли зацікавлено приблизили карту на мобільному пристрої… І до нас нарешті дійшло, як все сталось.

Отже, з горем навпіл, ми доїхали до Могилів-Подільского, де також все було зачинене, але через продавщицю змогли вийти на зв’язок з майстром найближчого СТО, який – знову ж на диво – виявився неп’ющим, і за кілька годин підлатав нашу маздочку, на якій ми успішно повернулись до Києва о третій годині ночі.

Рекомендуємо всім СТО «Автошок» у Могилів-Подільскому. Особливо після Лядової.

Монастирська вежа.

14 (Medium)

Поле зліва, щоб ви розуміли, це вже Молдова. Але ми тоді цього навіть не знали.

15 (Medium)

Красоти циганські, ех!

16 (Medium)

Від тих пейзажів неможливо було очей відвести.

17 (Medium)

Ми ще дивувались, навіщо тут гелікоптерна площадка.

18 (Medium)

Не повірите, але туди хочеться повернутись. З наметами.

20 (Medium)

Свято-Усікновенський скельний чоловічий монастир — розташований на скельній терасі 90-метрової гори, що височіє над Дністром на його лівому березі, біля села Лядова.

За переказом, заснований 1013 року святим Антонієм Печерським, який вертався з Афону й Царгороду до Києва. Він нібито сам собі вирубав у скелі келію, яка й досі носить його ім’я (це місце є особливо шанованим у монастирі; його зовнішній вигляд залишається незмінним протягом останнього тисячоліття). В пам’ять про нього в монастирі є також «Антонієве джерело».

Перша літописна згадка про монастир належить до 1159 року (розповідь про похід князя Івана Берладника на Пониззя).

21 (Medium)

Після османського завоювання Поділля (1672) монастир на 27 років призупинив своє існування. Після вигнання османів на території монастиря були освячені дві нові скельні церкви — Усікновення голови святого Іоанна Предтечі і Святої Великомучениці Параскеви П’ятниці.

У XVIII ст. монастир прийняв унію і належав василиянам. Його закрили 1745 року.

22 (Medium)

У XIX ст. монастир відновлено як православний. У той час монастирський ансамбль складався з трьох печерних церков: Усікновення голови Іоанна Предтечі, Параскеви П’ятниці й Антонія Печерського.

Церкви Іоанна Предтечі та Параскеви П’ятниці були розміщені у двох суміжних ґротах зі складною в плані конфігурацією та з’єднані проходом. 1848 року до церкви Іоанна Предтечі прибудували приділ, верхній ярус якого був за дзвінницю. Поруч з цими церквами була розташована ґрот-церква Антонія Печерського (1894).

23 (Medium)

В кінці XIX ст. печери були закриті новою парафіяльною церквою святого Миколи — двоповерховою квадратною спорудою з низьким восьмигранним верхом.

У ті часи монастир славився стародавньою чудотворною іконою «Віднайдення голови Іоанна Предтечі».

24 (Medium)

У 1930-х роках головні монастирські церкви зруйнували і сплюндрували більшовики. Частину монастирських книг та ікон передали церкві села Слобода-Яришівська, а частину їх (в тому числі унікальні ікони, написані на цинкових пластинах київським художником Дудкевичем) було розкрадено і безповоротно втрачено.

1998 року монастир відновила група ченців Почаївської лаври.

Околиці монастиря славляться джерелами цілющої води.

25 (Medium)

Ми ще багааатоо чого знаємо про цей монастир… Але пообіцяли не розповідати))

26 (Medium)

Звісно, це ще не кінець поїздки, попереду ще відкриття таємниці про наше місцезнаходження, пошуки СТО, очікування, поки відімкне гараж власник СТО, який в цей час гуляв на молдавському весіллі, ремонт авто, важка дорога додому, аварія з лосем на дорозі (не з нами аварія, просто проїжджали поруч), але як би там не було, це була просто фантастина подорож просторами України!

27 (Medium)

В світі ще багато чого красивого, у нас на Батьківщині стільки ще неймовірних місць, і ми ніколи не зупинимось її досліджувати. Любіть Україну!

29 (Medium)

Досить скоро буде представлено наш перший відеорепортаж, адже, проїхавши майже 1200 км за три дні, ми змогли зняти більше 3х годин відео!

30 (Medium)

І – так, маздочка лікується=) Всього найкращого!

31 (Medium)

Коротко про маршрут та мапа (неправильна, бо монастир… не в тій *Лядовій!):

Київ – Дениші – Любар – Самчики – Старокостянтинів – Меджибіж  –  Сутківці – Маліївці – Зіньків – Лядова – Тульчин – Печера – Немирів – Київ

Дениші – палац Терещенків 1911, каньйон

Любар – Домініканський костьол 1752

Самчики – парк та палац Чечеля 1754, млин 18 ст. – 1905 року

Старокостянтинів – замок Князів Острозьких 1561-1571, Охоронна вежа 1572, водяний млин 1905, озеро, острів

Меджибіж – замок 1362-1540, річка, руїни Троїцького костьола 1632, могила Бешта 1760 з єврейським цвинтарем

Сутківці – Покровська церква-фортеця 14 ст., замок 15 ст. річка

Маліївці – палац Орловських 1788, печера Кармалюка з водоспадом

Зіньків – дерев’яна церква 1769, руїни замку XV ст.

Лядова – скельний монастир Свято-Усекновенський 1013, кручі

Тульчин – палац Потоцьких 1782, Домініканський костьол 1780, Малий палац 1775, Краєзнавчий музей 1927

Печера – мавзолей/палац Потоцьких 17 ст., церква Різдва Богородиці 1764, кам’яниста річка Південний Буг

Немирів – палац княгині Щербатової 1885 – внучки Болеслава Потоцького, чоловіча гімназія 1785, Брацлавський млин 1862, костьол Іосифа Обручника 1772, Немирівський монастир 1720

route2


Завітайте на наш канал та дивіться випуски нашого фільму про подорож!

Канал 4db: https://www.youtube.com/channel/UCuygBgTiKLfAfA7kdQN-V5w

Тізер:

1 випуск:

2 випуск:

3 випуск:

4 випуск:

5 випуск:

6 випуск:

Ржищів

Близько чотирьох останніх років ми бажали попасти до затопленої церкви в м. Ржищів, що в 76 км від Києва. І ось, святкуючи мій День Народження, завдяки коханій Альонці, ми змогли доїхати до цього красивого місця!


Зібравши зранку рюкзачки, ми вирушили у подорож. Від метро “Видубичі” досить часто ходять автобуси в сторону Канева або Черкас через Ржищів. Година й двадцять хвилин досить швидко промайнули, поки ми насолоджувалися пейзажами за вікном. Зима, схожа на неприємну осінь, дуже втомила нас, ми не могли часто подорожувати, тому вже дуже скучили за цією справою.

Continue reading “Ржищів”

Карпати. 4db в погоні за снігом.

Всю зиму 4db намагались найти місце, де б його покататись на лижах/бордах, і коли все ж таки вирішили поїхати в Карпати та взяли квитки, сніг зійшов і там. Та як би там не було, ми все одно не змінили планів та вирушили в чарівні гори, де не тільки змогли відпочити й нагулятись, любуючись красою, але хоч і трошки, але таки покататись!


ДЕНЬ 1.

Оселились ми в будиночку, в котрому відпочивали три роки тому, правда, в травні. Саме тоді ми героїчно піднялись на гору Цицьку, але про це вже розказано.

Двоповерховий котедж нас дуже порадував, а ще більш порадувала ціна – лижний сезон зірваний (весь лютий тут йшли дощі), тому нам вдалось орендувати його за тисячу гривень на всіх за три дні.

Як бонус, трохи потискали гарненького цуцика самоїдської лайки.

IMG_20160226_095636

Так як з погодою вгадати важко, то всі плани нам приходилось вирішувати зранку, виглянувши у віконце. Тому, побачивши сніг та дізнавшись, що Пилипець не працює, згідно рекомендаціям місцевих, ми швидко, але смачно, поїли у найближчому кафе “Карпати” й вирушили в Ізки.

20160226_134758_HDR

Наші душі кайфували. Ми були в Карпатах, за якими дуже сумували. Особливо в кам’яному Києві.

DSC01920

DSC01921

20160226_143901_HDR

20160226_144504_HDR

Крісельний підйомник дуже швидко підняв нас на вершину гори.

DSC01924

DSC01926

У нас було всього біля трьох годин, тому ми намагались поспішати. Але гірка, звісно, така собі.

DSC01932

Пейзажі кращі, так скажу))

DSC01935

Перші вже готові до спуску. Майже…

20160226_150341_HDR

Поцілуйчики!

20160226_150645_HDR

20160226_151101_HDR

20160226_151149_HDR

DSC01976

Всього здійснили по два спуски, і були задоволені, що хоч так змогли покататись.

DSC01949

DSC01967

Перший день підходив до кінця, і ми мали повертатись у Воловець.

IMG_20160226_145853

На фото – маленькі Ізки.

DSC01974

ДЕНЬ 2.

Домовившись за трансфер, на другий день ми вирушили по короткому, але цікавому маршруту – спочатку заїхати до реабілітаційного центру ведмедів, а потім  – на озеро Синевир.

20160227_132944_HDR

Ці ведмежата нас дуже порадували. По-перше, поведінкою, по-друге, що були настільки близько (їх навіть годувати можна), а по-третє – своїм маленьким цирковим шоу. Радимо всім, хто буде в цих краях, обов’язково сюди заїхати.

20160227_133346_HDR

Популяція бурого ведмедя в Україні нараховує близько 300 особин. Також є певна кількість цих тварин, які утримуються у неволі. В окремих випадках для тих ведмедів створені неналежні умови, або ж утримуються з порушенням природоохоронного законодавства. Тож тоді постало питання про утворення спеціалізованого центру реабілітації ведмедів.

20160227_133852_HDR

Мета центру – реабілітація особин бурого ведмедя, які зазнали жорстокого поводження, потерпілих від стихійного лиха, утримання конфіскованих тварин, подальша доля яких вирішується в судовому порядку у зв’язку з порушенням законів України, відтворення їх природної популяції, тимчасова перетримка тварин, яких затримано на кордоні через порушення природоохоронного законодавства тощо.

20160227_134608_HDR

Побудувати реабілітаційний центр для бурих ведмедів вирішено в НПП «Синевир» не випадково, адже ця територія за ландшафтними та кліматичними умовами відповідає природному середовищу їх існування.

20160227_134144_HDR

Звідси відкриваються дуже гарні краєвиди на гори.

20160227_135126_HDR

Трохи відпочивши, 4db повернулись до авто.

20160227_135309_HDR

За 2 км від озера ми розділились – я з коханю пішли пішки наверх, Валєра, Карина та Ксюша вирішили прокататись на санях.

DSC01979

DSC01985

Ще трохи фотографій з підйому до озера.

Минулого разу ми тут були, як вже казав, в травні, тому було цікаво ще й взимку подивитись на чарівне озеро.

20160227_154135_HDR

20160227_154224_HDR

Це був справжній відпочинок. Ми вирішили обійти повністю навколо озера.

DSC02026

Придивлись собі житло в Карпатах.

Синеви́р (інші назви — Синєви́р, Морське Око) — найбільше озеро Українських Карпат. Розташоване в Міжгірському районі Закарпатської області, в гірському масиві Внутрішні Ґорґани. Входить до складу Національного природного парку «Синевир».

DSC02039

DSC02075

Синевир вважається найцікавішим об’єктом Національного природного парку «Синевир» і є однією з візитних карток Українських Карпат. Воно розташоване на висоті 989 метрів над рівнем моря, має середню площу 4—5 гектарів, його середня глибина становить 8—10 м, максимальна — 24 м. Через висоту над рівнем моря і порівняну глибоководність навіть у найтепліші дні прогріваються лише верхні 1—2 метри озера.

DSC02081

Озеро утворилося в результаті потужного зсуву, спричиненого землетрусом близько 10 тисяч років тому. На висоті 989 м гірські кам’янисті породи стали на шляху швидкого струмка, утворивши греблю і повністю перегородивши вузьку долину. Улоговина, що при цьому виникла, заповнилася водою трьох гірських струмків.

DSC02082

У прозорій воді озера добре почуваються форель озерна, райдужна та струмкова.

DSC02085

DSC02088

Краєвиди відзначаються надзвичайною мальовничістю й величністю. Стрімкі схили, вкриті стрункими ялинами, вік яких становить 140—160 років, спадають прямо до водної поверхні. Посередині озера розмістився, немов зіниця блакитного ока, невеликий острівець площею всього кілька метрів. Звідси і народна назва озера — Морське Око.

DSC02091

20160227_173030_HDR

Люди своєю творчою фантазією намагаються доповнити красу природи. Архітектор Юрій Соломін вдало вписав оглядові майданчики в навколишній ландшафт. А на півострівці височить вирізана із червоного дерева скульптурна композиція «Синь і Вир» (скульптори Іван Бродин і Михайло Санич), яка знизу опирається на металеву основу. Висота монумента становить 13 метрів.

Згідно з легендою мальовниче озеро утворилося від потоку сліз графської доньки Синь на місці, де її коханого, простого верховинського пастуха Вира, за наказом графа було вбито кам’яною брилою за його простацьке походження.

12790968_10208838388623188_4588484100372661140_n.jpg

День видався прекрасним та світлим. Багато сміху, розмов, природи та свіжого повітря. Спустившись вниз, ми завітали до колиби, бо дуже сильно зголодніли, де отримали неймовірне задоволення від кухні!

20160227_182019_HDR

Та ще й вдалось пограти на трембіті. А дехто навіть намагався викупити одну собі.

20160227_195132_HDR

20160227_195242_HDR

Дорога додому пройшла в сонному царстві. Надлишок свіжого повітря так діє тут.

ДЕНЬ 3.

Останній день, щоб нагулятись та відпочити. Ввечері потяг, зранку вирішили, що будемо робити, і зупинились на варіанті поїздки до водоспаду Шипіт та Пилипця, аби піднятись на гору.

По дорозі на водоспад.

DSC02117

Ши́піт (Ши́пот) — водоспад в Українських Карпатах, на північних схилах гірського масиву Полонина Боржава, при підніжжі гори Гемби; гідрологічна пам’ятка природи місцевого значення.

DSC02119

Розташований у глибокій ущелині річки Пилипець (притока Репинки, басейн Тиси), у межах Міжгірського району Закарпатської області, приблизно за 10 км від залізничної станції Воловець, за 6 км від села Пилипець.

DSC02135

Водоспад утворився на місці виходу стійких пісковиків палеогену й гравелітів з тонкими прошарками сланців.

20160228_140855_HDR

Особливо багатоводний водоспад навесні, коли на схилах Гемби тануть сніги. Сюди організують спеціальні автобусні екскурсії із санаторіїв і пансіонатів Закарпаття і Прикарпаття. За 300 метрів від водоспаду розташований гірськолижний підйомник (це служить орієнтиром для охочих відвідати водоспад).

20160228_141357_HDR

Щорічно, починаючи з 1993 року, неподалік від водоспаду на початку липня проходить неформальний фестиваль, на який приїжджають хіпі та представники різних субкультур з України, Білорусі та інших країн. Кульмінацією святкувань є Свято Івана Купала в ніч на 7 липня з місцевими традиціями й колоритом. Події на Шипоті стали головним мотивом книги «Трохи пітьми» українського письменника Любка Дереша.

IMG_20160228_155804

А з цієї маленької смереки 4db, а точніше – Карина та Валєра, виростять український бансай.

20160228_144356_HDR

По дорозі на підйомники полюбувались майбутнім будинком 4db.

DSC02141

Відібрані знімки пейзажів.

DSC02143

DSC02145

DSC02146

Як видно, лижні траси не в формі.

DSC02147

Вверх, на гору Гимбу.

DSC02148

Ці гори просто вражають. Україна красива. Карпати неймовірні.

DSC02149

 

Розташований Пилипець у одному із найбільших сіл Міжгір’я на висоті 700–750 м на берегах гірської річки.

20160228_152849_HDR

Висота гори – 1491 м.

Погулявши та знявши кілька панорам, ми зігрілись в арт-колибі та спустились до підніжжя. Нажаль, не пішки…

20160228_153244_HDR

Шлях на хребет, звідки завзяті лижники та бордісти спускаються фрірайдом.

20160228_153140_HDR

Ось майже і все. Далі – дорога до котеджу, кафе, потяг, гра до ночі і ранній підйом.

DSC02151

Карпати – універсальне місце. Є сніг чи нема снігу, тут завжди є що робити, є на що дивитись. Просто дивитись на ці гори, які надихають, на ці річки, які підштовхують до руху та подорожей, на цих людей, які привітні та люб’язні. Дякуємо, Україно, за Карпати!

DSC02157

DSC02163

І звісно, дякую 4db, за прекрасний вікенд!!!

20160228_153117_HDR

Затока. Мабуть, восстаннє

Вже кілька років поспіль влітку ми приїжджаємо трохи відпочити до Затоки, Одеської області. Але цього разу, мабуть, це було востаннє. За ціни, які можна прирівняти до відпочинку в Туреччині – ні сервісу, ні умов, лише хамство та бруднота. Ну що ж, разом з друзями – всеодно де і як, але висновок зроблено.


11430359_831674676888282_807883641_n

З’їжджались ми всі хто як – хтось приїхав раніше на день-два, ми приїхали потягом, після нас на наступний день приїхали ще на авто. Роз’їжджались також групками.

1

В першу ніч, коли всі були в зборі, звісно, гульнули мало не до ранку.

Звичайна здиралівка грошей.

2

На пляжику.

3

Красуні-дівчата)

4

Хлопці-молодці.

5

Одеське пиво таке одеське.

Кохана Альонка))

9

Нічого особливого про затоку, яку всі добре знають, розказувати не буду. Так, море, трохи зручностей добавили але всеодно – за підрахунками, за 4 дні на морі ми витратили стільки ж грошей, як за три дні в Будапешті. Це заставляє задуматись…

10

Ми.

11

Але все ж таки, море є море – тому… Накупались, насміялись, позагоряли та й додому.

Наостанок в Одесі зустрілись з нашими друзями:

12

Галицький замок та Скелі Довбуша

Кілька років ми намагались попасти в Скелі Довбуша, та все ніяк не могли визначитись з маршрутом, і коли вже об’їздили більшість всього масштабного та цікаво в Україні, вирішили таки дістатись до скель, і 21.06.2015 таки опинились там.

tumblr_inline_nucl0uIegG1tut0et_1280


Галицький замок

Наш потяг прямував до Івано-Франківська, але сенсу їхати туди, та потім витрачати час і повертатись до Галича не було, адже, як з’ясувалось вже в дорозі, ми робили в ньому двохвилинну зупинку.

image

Ще не було п’ятої ранку, а ми зіскочили на вузькій платформі та, замерзаючи, поплентались в бік замку.

image

Нам пощастило пересікти річку Дністер, та ледь стримуючи стукіт зубів від холоду (6 градусів показував термометр на одному з будинків), ми завітали до АЗС, щоб випити кави та хоч трохи зігрітись. Вже після, через центр міста, вирушили до замкової гори.

image

Безлюдний центр:

image

Рухаючись, зігрівались, але все одно було дуже дискомфортно.

image

З гори відкривався живописний туманний пейзаж:

image

А ось і замок, немов сховався подалі від людей та сучасного світу:

image

Галицький замок (або Старостинський замок) споруджено в середині XIV ст. Однак його попередника вперше згадують 1114 р. як укріплену цитадель. Археологи вважають, що спочатку це була дерев’яна споруда, яка згодом переросла у міцний замок галицьких князів (XII–XIV ст.). Польський історик Є. Геленіуш у праці «Розмови про Польську Корону» розповідає: «Галич над самим Дністром має замок старовинний, про початки якого не говорять ні хроністи, ні традиції…» — а далі стверджує, що із занепадом столиці, «один тільки замок над Дністром нагадував давнє значення міста…» Про те, хто і коли знищив княжий дерев’яний замок точно невідомо. Знаємо тільки, що відбудова замку, як оборонного форпосту Галицького староства, розпочалася у середині XIV ст., після того, як Галичина і Західна Волинь відійшли до Польщі. Одні історичні джерела приписують будівництво дерев’яно-земляного замку Казимирові Великому, інші стверджують, що твердиню спорудив волинський воєвода — князь Любарт у 1350–1352 рр. У кожному разі відомо, що Галицький замок відбудовували майже ціле сторіччя і з кінця XIV до XV ст. він був одним із найбільших в Галичині. Тоді його залога налічувала понад 1000 осіб. У замку було кілька десятків малих гармат, чимало вогнепальної зброї.

image

1436 року замок був наданий молдавському господарю Іллі I (після складання ним присяги на вірність польському королю Владиславу III Варненчику у Львові). Галицький замок 1490 р. штурмувала селянська армія під проводом Мухи.

1509 р. дерев’яний замок витримав облогу волохів під проводом господаря Молдавії Богдана III Сліпого. Oдним з очільників оборони був дідич Рогатина Станіслав Ходецький.

Близько 1520 року замок було відбудовано за сприяння руського воєводи Отто Ходецького.

Наприкінці XVI століття замок згорів. На його місці звели нерегулярний за планувальною конфігурацією, наближений до трикутника замок з пісковику та цегли. Він складався з 2-х частин, розміщених на 2-х терасах:

верхнього укріплення — власне замку,
нижнього подвір’я, оточеного мурами з 5-ма баштами і 3-ма в’їзними брамами, додатково обнесеного земляним валом і глибоким ровом.
Протягом 1594–1621 рр. укріплення витримувало напади турків з татарами. З 1590 по 1633 рік на Галич 29 разів нападали татари з османами, найбільш руйнівними були напади 1594, 1612, 1624 років.

За описом 1627 року замок був оточений з трьох боків валами, на яких височіли п’ять оборонних башт (деякі з них були мурованими), і мав три в’їзні брами. Під час визвольної війни українського народу (1648–1654 рр.) твердиню тримала в облозі армія Семена Височана, а влітку 1649 р. фортецю здобули війська Богдана Хмельницького. Після неодноразових спустошень і руйнувань необхідно було відновлювати і ремонтувати замкові будівлі.

Перебудову замку провів у XVII ст. галицький староста Анджей Потоцький (виділив на це 42 тис. злотих). У Постанові сейму від 1658 року зазначено, що А. Потоцький власним коштом відреставрував його: «від землі спорудив нові мури і обвів їх шанцями і редутами чужоземним способом». План реконструкції розробив італійський інженер Франсуа Корразіні.

Перебудований замок мав трикутну форму, охоплював територію 1,7 га, мав 2 тераси, 3 муровані башти по кутах, 9 комор, архів гродських і земських актів, канцелярію, приміщення суду. В замку була каплиця св. Катажини (Катерини).

Наступного удару зазнав Галицький замок під час турецько-польської війни 1676 р. Війська під командуванням бейлербея Дамаску Ібраґіма-паші на прізвисько «Шайтан» взяли твердиню. Залога, якою керував комендант Лаховський, майже без бою віддала замок, який турки пограбували, вибухом висадили у повітря частину оборонних стін, веж. Згодом замок відбудували; через розбудову нового міста-фортеці Станиславова галицька твердиня поступово втратила своє оборонне значення, запустіла. Згідно з розпорядженням губернатора, 1767 р. частину вцілілих мурів розібрали, матеріал використали для будівництва міста біля пристані. Руїни, що залишилися від давньої фортеці, бовваніли над Галичем до кінця XX ст.

image

До наших днів від замку кінця XVI ст. дійшли руїни мурів 5-гранної наріжної (західної) башти на рівні 2-го ярусу, рештки оборонної стіни з бійницями. На території замку збереглися численні підвальні приміщення.

Нині Галицький замок охороняє держава. Згідно з Генеральним планом розвитку Національного заповідника «Давній Галич» на 2001–2015 рр., тут ведуть реставраційні роботи. У проекті реставрації цієї національної пам’ятки передбачено відновити вцілілі мури, південнозахідну вежу та каплицю св. Катерини, відтворити оборонну стіну між вежею і каплицею.

Скелі Довбуша

Повернувшись до Івано-Франківська, ми швидко пересіли на автобус, що прямував до Болехова, а вже звідти ми домовились з таксистом, який довіз нас до колиби в Бубнищі, де ми смачно перекусили та трохи зігрілись на сонечку.

image

Щойно вийшли звідти, як зустріли їздових коней, і довго не роздумуючи, поїхали далі верхи.

image

Ось і скелі. Ми кайфували від пейзажів та запахів в цьому лісі!

image

 

image

Майже всі вільні скелі були зайняті скелелазами, а біля підніжжя стояли їх наметові табори. Деяці місця нагадували кадри з фільму “Володар Персня”:

image

 

image

 

image

Поблукавши трохи, ми все-таки дістались основних скель.

image

 

image

 

image

Як же ж без фото з соколом?))

image

Хлопчик, який впарював фото з пташкою, запропоноував пвторагодинну екскурсію, на яку ми згодились, хоча ніколи взагалі екскурсій не брали. Але тут хотілось почути багато чого цікавого.

Отже, Ске́лі До́вбуша — скельно-печерний комплекс, унікальна пам’ятка історії та природи. Розташована поблизу села Бубнища (Болехівська міськрада, Івано-Франківська область), в урочищі Бубнище, на території створеного 1996 року Поляницького регіонального парку.Геологічна пам’ятка природи «Скелі Довбуша» лежить на висоті 668 м над рівнем моря. Це скелясті виступи пісковиків заввишки до 80 м, що утворились більше 70 млн років тому на дні палеогенового моря. Кам’яний лабіринт завширшки 200 м тягнеться серед буково-смерекового лісу зі сходу на захід майже на 1 км.За переказами, у XVII–XVIII ст. тут таборували опришки, які використовували печери під сховище.Унікальний скельний комплекс названий на честь легендарного опришка Олекси Довбуша. Це неповторне за своїми формами і розташуванням нагромадження гігантських скель, каменів, що нагадують дивовижних істот, покраяне глибокими, завжди темними ущелинами, ямами, потаємними ходами та стежками.Про Бубнище свого часу писав Іван Франко у своєму творі «Бубнище», Михайло Грушевський визначив Скелі Довбуша як оборонний скельно-печерний комплекс.

image

Вивчивши вибиті в каменях печери, зруби, пази, східці, вчені дійшли висновку, що скелі використовувалися людьми, які жили тут у Х ст., під помешкання та в ролі фортеці. Печерні приміщення мають чіткі геометричні форми, правильні пропорції, рівні поверхні вертикальних стін, досить точну прямокутність, чисту обробку стелі.

У X–XII ст. н. е. тут існувало язичницьке святилище — палеообсерваторія.

image

Городище з трьох боків оточене скелями, з четвертого боку обмежене валом і внутрішнім ровом завширшки 10 м. Діаметр майданчика 40 м. У скелі вибитий колодязь, до якого ведуть кам’яні сходи. Колодязь (2 х 2 м, сучасна глибина 5—6 м) не доходить до води. У скелях вибиті три печери зі збереженими пазами від колод. На скелях зображені солярні знаки, поглиблення у формі долоні, личини. Поруч розташований великий курганний могильник, що складається з насипів діаметром 5 м і заввишки до 1 м.

Залишки 80% слідів забудови дозволить відтворити комплекс у найвірогіднішому вигляді — створити єдиний комплекс дерев’яних наскельних укріплень, який, безумовно, вразить і захопить уяву туристів та екскурсантів, додасть привабливості унікальному природному явищу.

image

Після екскурсії, на якій ми піднімались наверх скель та пролазили через вузьки проходи, ми ще встигли трошки пофотографуватись в околицях.

На фоні коханих Карпат…

image

 

image

Дуже, дуже цікаво та красиво…

image

 

image

Часу ще було вдосталь, але нам ще треба було доїхати до Івано-Франківська знову, тому ми потихеньку почали повертатись, відловлюючи по дорозі ящірок.

image

Вже внизу, поки чекали на попутні авто, завітали до водоспаду:

image

 

image

В Болехові на зупинці.

image

Багато писати про Івано-Франківськ не буду, про нього розповім пізніше, але Ратушу таки покажу:)

image

Ну і, традиційно, вечір смачно закінчили в улюбленому “Бункері”!

image

Всього найкращого!

Одеса. Море. Друзі

Дотримуючись традиціям, в останні два дні травня, ми з коханою пригнули вночі до авто (дякуємо БлаБлаКар-у) і вже о 9 ранку грілись під проміннями одеського сонечка!


2

Звісно, напередодні гуляли з друзями, тому все, на що нас вистачило перед від’їздом – це на півгодинки дрьому, тому коли задзвонив будильник, ми підірвались виходити до водія, за надєю виспатись в машині. Але не тут то було! Бо пощастило їхати з нами якійсь танцівниці-тараторці, яка не замовкала всю дорогу. Ну що ж, тут не вгадаєш.

1

Ми вирішили кілька годин побути біля моря, а потім вирушити до друзів-одеситів.

3

Ці години були справжньою насолодою…

4

А ось і зустріч з друзями.

5

Та їх собакою.

6

Мені пощастило покататись пасажиром на мотоциклі.

7

Після ночі пісень та розмов, відпочивши та виспавшись, ми попрощались з дорогими одеситами, та завітали з Альонкою ще на одну годинку до моря.

8.jpg