4db: Поворот не в той *Лядов

Жили-були собі 4db, і ніяк їм не сиділося на місці. Недовго думаючи, вирішили вони махнути в нетрі несусвітні. Склали собі маршрут, нанесли на карту, загрузили лахміттям маздочку і погнали… Так, перевершити мандрівку Чернігівщиною з легкістю змогли, потрапляючи з пригоди в пригоду, заблукавши, розбивши авто та виїхавши на кордоні з Молдовою. Так, це ми, 4db. Як сказала Альонка, “Е**ня породили 4дб в кінці кінців… а Будапешт просто дав нам ім’я”. Тож вперед – я розкажу вам про епічну подорож попередньо складеним маршрутом Київ – Дениші – Любар – Самчики – Старокостянтинів – Меджибіж  –  Сутківці – Маліївці – Зіньків – Лядова – Тульчин – Печера – Немирів – Київ, який насправді перетворився на Київ – Дениші – Любар – Самчики – Старокостянтинів – Меджибіж  –  Сутківці – Маліївці – Лядова – Могилів-Подільський – Київ.


День 1. Wrong turn 1, або “Пригоди тільки починаються”

Ніколи, ніколи не шукайте місце для табору вночі під дощем. Бо нечиста виведе вас по бездоріжжю на війсковий аеродром, де вас розстріляють вмить. Порада від професіоналів з поїздок нетрями несусвітніми.

Виїхали ми з Києва з годинним запізненням, трохи покружляли Кільцевою дорогою, потягнулись заторами Житомирської траси, постояли у житомирських корках і нарешті залишились на вільній дорозі. Відразу після Житомира нас чекав перший пункт подорожі – руїни палацу Терещенків в Денишах. Колись ми туди ще повернемось, адже недалеко від палацу є файний каньйон на річці Тетерів.

1

Правий берег р. Тетерів в Денишах прикрашають руїни палацу цукрових магнатів Терещенків кін. 19 – поч. 20ст. Архітектором цієї споруди, був П. І. Голандський, який працював над багатьма замовленнями відомих цукрозаводчиків.

20160430_150341_HDR

Існують різноманітні легенди довколо палацу. Розповідають, що підлога в палаці була вимощена золотими монетами ребром догори. За іншою легендою підлога була скляна, а під склом плавали коропи. Але все це тільки вигадки, тому що підлога була насправді бетонною.

2

4db у своєму складі на вікні уцілілої стінки палацу.

3

Юний блогер та фотограф – Ксенія))

4

Закохані та романтичні руїни… ч.1

5

Закохані та романтичні руїни… ч.2

6

Сьогодні напівзруйнований двоповерховий палац прикрашає триярусна вежа та численні елементи розкішного оздоблення.

7

Під палацом було вирішено влаштувати невеличкий фуршет.

20160430_145551_HDR (Medium)

Далі – смт Любар, також Житомирської області.

Костьол Святих Михаїла та Домініка був збудований у 1752 році у стилі бароко. Це досить масивна будівля, яку звели на місці храму, зруйнованого козаками Хмельницького. Кошти на будівництво виділив князь Любомирський. Із 1864 року це був парафіяльний костьол, а у радянські часи його закрили. Нині святиня реставрується. Мешканці сусідніх вулиць повідомили нас, що римо-католиків у місті “хватає” і вони щонеділі ходять на службу.

8

Дуже любимо це фото.

9

Завітавши до середини костьолу, ми були дуже вражені побаченим та почутим – ішла активна фаза підготовки до Великодня, монахиня, граючи на гітарі, вчиладітей пісні. Як ми зрозуміли, пісня була також і авторства монахині. Пісня чудова, нижче – відеозапис.

10

Квіточки під костьолом.

11

Вже скоро буде вечоріти, і ми чудово розуміли, що не встигаємо за нашим попереднім маршрутом. Але впевненість, що в кінцевому результаті ми все встигнемо, нас не залишала, тому ми спокійно роздивлялися навколо.

Озеро з лебедем.

12

Дощова хмара, яка переслідувала нас майже з Києва, нарешті наздогнала, і почався невеличкий дощ. Проте це зовсім не заважало насолоджуватись поїздкою, і тепер ми прибули до Самчиків.

На початку 18 ст. Ян Самюель Хоєцький заклав над річкою Случ маєток-резиденцію Самчики.
В 1754-1843 рр. полковник, гайсинський старостою Петро Чечель купує в Старокостянтинівському повіті Волині багато сіл, у тому числі і маєток Самчики, що належав в той час Казиміру Хоєцькому, та створює в 1790-1805 рр. унікальний палацово-парковий ансамбль з розкішною резиденцією.

13

Чечель запрошує найкращих архітекторів, садівників та скульпторів. Автором ансамблю був польський архітектор Якуб Кубицький, а ліплення, скульптури левів та горельєфів богинь парадного порталу виконав італієць Жан Батісто Цагпяно.
Парадний фасад палацу виходить до озера, а парковий – до галявини з фонтаном та чудовим парком, що займає 16,6 га. Парк створено відомим пейзажним архітектором Діонісієм Міклером.

До маєтку входять також два прибрамні корпуси з парадною брамою, старий маєток Хоєцьких та цікавий Китайський будинок.
В палаці збереглося оздоблення в Блакитному, Червоному та Римському парадних залах. Родзинкою палацу є Японський кабінет, розписаний за мотивами епохи Едо або Самураїв.
У 1870 рр. садибу придбало сімейство Угрімових. З 1904 р. власником Самчиків стає видавець М. Шестаков. Він переплановує сад за французьким стилем, із симетричними насадженнями та прямими доріжками.

14

Революція принесла із собою нищення садиби, саду й парку. У 1956 р. на території комплексу розмістили обласну науково-дослідну сільськогосподарську станцію. Хоча в 90-х роках садибі надали статусу музею, станція і зараз займає деякі приміщення та поля на її території.

15

Водяний млин на річці Случ поруч із садибою в селі Самчики побудували на початку XVIII століття поміщики Хоєцькі. Млин обертало дерев’яне вертикальне колесо нижнього бою діаметром 6 метрів. При поміщику І. Угрімових млин виробляв 10 сортів борошна. У 1904-1905 роках останній власник маєтку М. Шестаков реконструював млин, надбудувавши другий поверх.

16

У радянські часи млин був переобладнаний під гідроелектростанцію.

17

Нажаль, до палацу ми не потрапили, треба було гнати далі. А нижче, звісно, затоплений човен.

18

Сільський натюрморт зі стародавнью церквою.

20

Під’їхали ближче, щоб роздивитись краще кам’яну церкву Параскеви П’ятниці, 1772 р.

21

Наш ручний бородатий відео- та фотореєстратор.

22

Вже починало значно вечоріти, насувались сутінки, а ми мчали вперед, до Старокостянтинова, щоби знайти місце та переночувати під замком. Але…

23

…Але в самому місті ми так і не змогли знайти під’їзду до річки, чи біля замку, чи навіть на іншому березі. Тому, слідкуючи за геокартою онлайн, під дощем та вже в темряві (добре, що хоч скупитись встигли), ми вишукували щось доступне для табору. Й ось він, наш перший поворот не туди, бо не знайшовши нічого нормального, заглибились в нетрі, без доріг та світла. Блукали довго, майже 2 години, інколи виходячи з авто з дальньосвітним ліхтарем, але все марно. Вже потомившись, автомобільними фарами намацали бетонні стіни якогось заводу, мабуть, навіть закинутого і заїхали в невідому прямокутну бетонну яму, в якій можна було знімати продовження фільму “Той, що біжить лабіринтом”. Озирнувшись та звірившись із картою, взяли курс на довгий ряд ламп, протие коли наблизились до мети і звязок став краще, стало ясно, що ми серед поля, вже досить далеко від Старокостянтинова, а перед нами – військовий аеродром. Добре, що ми не встигли поганяти злітними смугами.

WR9O_HVNGjU

Ще хвилин зо тридцять поблукавши, ми примітили галявинку в сусідньому селі в одну дорогу і п’ять хат, куди й попрямували. Варто сказати, зі стоянкою ми не помилились. Табір розбили під єдиним густим деревом серед галявини, швидко поставили намети, розвели багаття (за традицією, дрова везли в салоні на руках) і накрили святковий стіл. Трохи пізніше нас збентежив УАЗік із прожектором, котрий кружляв навколо нас, бритоголова компанія в ньому, які під’їхали до нас й просили дозволу приєднатись та погрітись. Бурхлива фантазія кожного з нас яскраво почала уявляти криваві сцени протистояння місцевих бандюків з нами, та згодом, все обійшлось, компанія трохи далі від нас попалила шини, накидалась святої самогоночки і швидко роз’їхалась, а ми продовжили нічний пікнік на лоні природи.


День 2. Wrong turn 2, або Свіже повітря зі смаком туберкульозу

Іноді палац може виявитись не зовсім палацом, а тубдиспансером, а джипіес може трошки кривенько показати поворот, і ось – ви хтозна-де. Будьте обережні, Україна ще та Амазонія нерозвідана.

Вранці, 1 травня 2016 року, замість півнів нас будили коні, яких поприпинали навколо табору. А сам табір у той час виглядав ось так:

1 (Medium)

І коні.

2 (Medium)

Збирались довго, чесно кажучи, навіть лишитись хотілось. Навколо ходили люди до храму і назад, більшість чоловіків вже добре “насвячена”. Саме такі два мужичка і завітали до нас, розпитували хто ми такі, понарозказували всякого про їхнє привітне село, пригостили пасочками, яйцями, ковбаскою, ще й до самогонки схиляли. Та ми вистояли, не піддались.

3 (Medium)

Крім коней, тут ще повно було гусей та качок.

4 (Medium)

У першій половині дня ми повернулись до Старокостянтинова й досягли замку Князів Острозьких.

5 (Medium)

Резиденція князів Острозьких збудована на мисоподібній ділянці при злитті річок Случ та Ікопоть як органічна частина міської інфраструктури Старокостянтинова в останній чверті XVI століття. Унікальність замку в Старокостянтинові полягає передусім у тому, що закладено і побудовано його було разом з усім містом в доволі стислі терміни. Формальною причиною побудови міста Костянтинова і замку стала прогалина, що існувала в оборонній системі волинських земель на шляху татарських вторгнень. Поряд із будівництвом укріплених міст Базалії та Острополя, включаючи Красилів та Любар, в долині південної Случі створювалася лінія укріплень, розташованих одне від одного на відстані у кілька десятків кілометрів.

6 (Medium)

4 січня 1561 року князь Василь Костянтин Острозький придбав у Василя Лабунського третю частину села Колищенці (Коліщинці), отримавши королівські привілеї на заснування міста і Маґдебурзьке право для нього. Назване на честь батька Костянтина Івановича Острозького Костянтиновом, місто і замок активно розбудовувалися до початку 1570-их років. Після повернення у власність Василя Костянтина Острозького столичного Острога, увага до розбудови Костянтинова зменшилася, проте будівельні роботи тривали до початку 1580-их років.

В 1591 році сотником надвірної козацької сотні Костянтинівського замку служив Северин Наливайко.

7 (Medium)

Станом на 1610 рік замок складався з дванадцяти будівель. Як свідчить інвентар, з 1621 року замок було суттєво озброєно. Татари жодного разу не змогли його взяти.

8 (Medium)

1648 року замок взяли приступом повстанці Хмельницького. Від міста після штурму лишилося заледве два доми. Тут же формується Старокостянтинівська сотня Волинського полку. 26 червня 1649 в замку перебував сам повстанський провідник Богдан Хмельницький. У 1673 році в замку розміщалася козацька залога Петра Дорошенка. Під час походу 1675 року Ібрагима Сатани на Львів, турецьке військо безуспішно намагалося здобути твердиню. Наприкінці XVII століття замок було реконструйовано. Після смерті онуки Костянтина Острозького Анни Ходкевич (†1654) замок як спадщина по жіночій лінії перейшов до князів Санґушків.

9 (Medium)

Після загарбання південно-східної Волині Російською імперією замок в Старокостянтинові використовувався вже під урядові установи. Зокрема, з 1905 року у замку розміщено поліційну залогу.

10 (Medium)

15 січня 1929 року РНК УСРР ухвалила створити на основі «замку колишніх князів Острозьких» Державний історико-культурний заповідник республіканського значення.

У 1930 році замок обстежила наукова експедиція ВУАН під керівництвом Олексія Новицького, яка розробила реставраційні плани, що набули втілення протягом кількох наступних років. В замковому палаці закладено музей. Власне експозиція, у складі історичного і природничого відділів, займала другий поверх центральної замкової споруди.

Дівчата та замок.

12 (Medium)

А я не пропускаю жодного човна.

13 (Medium)

В 1944 році під час наступу Червоної Армії замок було суттєво пошкоджено. Зокрема повністю знищено дах домової церкви.

1954 року історико-культурний заповідник ліквідовано. Понад чотири тисячі музеалій фонду передано до музеїв Могилів-Подільського, Острога, Чернівців та ін. Замок віддано під господарські структури.

1974 року на території замку комуністичною владою, на чолі з першим секретарем Старокостянтинівського районного комітету КПРС Володимиром Фурманом, знищено могилу загиблих в часи німецько-радянської війни радянських вояків, біля муру викопано рів під стрільбище, розкрадені конструктивні елементи покрівлі пам’ятки.

14 (Medium)

У 1990-х роках на замку фахівцями інституту «Укрпроектреставрація» проводилися наукові вишукування. Згодом розпочалися реставраційні роботи, внаслідок яких замок лише постраждав. Палац перекрито бетонними плитами, що спричинило навантаження, не розраховане на старі стіни. Покрівля була відтворена лише частково. Будівельне сміття і закам’янілий цемент перетворилися на завали. Незаконсервовані фрески домової церкви почали обсипатися. Зекономлені кошти були розкрадені, порушено кримінальні справи. Подібні реставраційні роботи, коли фактично відсутнє бачення подальшого використання будівлі з економічної точки зору є цілковитою безглуздістю, призводять до повторного занепаду і потреби поновної реставрації пам’ятки.

15 (Medium)

Спроба повторити славетне фото – одне з перших, чи може й зовсім – перше, туристичне фото 4дб, зроблене поїздкою по Чернігівщині.

16 (Medium)

Картина в приміщенні замку.

17 (Medium)

Що ж, швидко відстрілявшись із замком Острозьких, ми направились до наступного – Меджибізького замку, або “Білий Лебідь” крізь красу наших земель.

18 (Medium)

Прапор України в природі.

19 (Medium)

Лямурр 1.

20 (Medium)

Лямурр 2.

21 (Medium)

Лямурр 3.

22 (Medium)

На перегоні до замку я вперше в житті сів за кермо автомобіля. Так, маздочка витримала мене, і хоч я і проїхав всього два кілометри, задоволення всеодно отримав велике.

4db на фоні замку.

23 (Medium)

Згадуємо з коханою Альонкою нашу минулу поїздку до Меджибожа.

24 (Medium)

Таракани.

25 (Medium)

Процесс запису відео для нашого відеорепортажу, і для мого блогу особливо.

Перші древньоруські укріплення на місці замку були зведені до монгольського нашестя, проте в середині XIII століття вони були знищені за наказом монголів так само, як і на решті території Волині і Поділля. В той час Меджибізька фортеця була цитаделлю, яку захищали земляні вали. Ядро цього форпосту давньоруських часів виявили на глибині 11 метрів у результаті розкопок на замковому подвір’ї. Тоді укріплення займало площу на схилі високого пагорба. Храм на території фортеці існував уже в ті часи.

26 (Medium)

Після перемоги литовського князя Ольгерда на Синіх Водах в 1362 році, литовці відвоювали Поділля у татар, і Ольгерд передає Меджибіж своїм племінникам — братам Коріатовичам. Вони відбудовують та розширюють фортецю. Первісне її ядро увійшло в ансамбль як дитинець, де були ще й житлові та господарчі будівлі, очевидно, дерев’яні.

У XIV сторіччі на пагорбі перед дитинцем звели церкву, що нагадує романські храми Європи.

У 1385 році замок офіційно отримав звання королівського, як визнання його стратегічної важливості при обороні південно-східних кордонів імперії. У 1432 році Польська Корона відтяла під свою зверхність Поділля разом із Меджибізьким замком, який залишився у коронному, тобто державному володінні. На перехресті Кучманського та Чорного шляхів Меджибізька фортеця стала форпостом захисту навколишніх земель, часто руйнувалася та відбудовувалася.

27 (Medium)

У 1540 році володар фортеці — гетьман Миколай Сенявський — капітально реконструює замок, влаштувує в ньому свою резиденцію з палацом, який оздоблює як зовні, так і зсередині. З тих часів збереглися білокам’яні портали та віконниці. Також була створена нова система укріплень, яка збереглася до наших часів. До в’їздної брами прибудовується великий п’ятипелюстковий за планом бастіон. Барбакан нарощено великою прямокутною зі скошеними кутами вежею, що підіймається над бастіоном. А найвищою спорудою замку була надбрамна кругла вежа, до якої добудували четвертий та п’ятий яруси.

В XVI столітті також з’явилася у південній куртині високо піднята над землею брама, призначена для приймання вантажів, які доправлялися в замок річками, на човнах. Однак спеціальний пристрій, яким вантажі підіймалися, не зберігся. Нині ця брама замурована.

28 (Medium)

Середньовічній оборонній споруді було дедалі важче протистояти вогнепальній зброї, тож у середині XVII століття було вирішено всі долішні яруси твердині забутувати землею й перетворити їх на потужний бастіон. Тоді й забутували землею перші яруси Лицарської та Офіцерської веж, східного й основного корпусів палацу, засипали барбакан і долішні яруси надбрамної вежі. У середині XVII століття розібрали західний оборонний мур дитинця.

Подвір’я фортеці стало просторим, усі будівлі довкола нього утворили один ансамбль. Оскільки фортеця стоїть на пагорбі, то в горішній його частині рівень денної поверхні подвір’я підвищився на 3 метри, а в долішній — на 11 метрів. Відповідно, брама біля п’ятикутної вежі піднялася на новий рівень, перед нею постав міст через рів, викопаний ще в XV столітті.

Але всі запобіжні заходи не допомогли фортеці встояти проти турецької артилерії. В 1672 році Меджибіж, як і суміжні подільські терени, потрапляє на 27 років під протекторат Туреччини.

29 (Medium)

У 1730 році, після смерті останнього з роду Сенявських по чоловічій лінії — Адама-Николи, Меджибіж разом із замком перейшов у володіння князя Августа-Олександра Чарторийського, чоловіка Софії Сенявської — сестри померлого князя. Чарторийський взявся за відбудову всього комплексу. У палаці було перекладено аттики XVI сторіччя, видозмінено вікна і двері. Перебудували в барокових формах й церкву.

У 1790 році в Меджибізькому замку квартирував Тадеуш Костюшко разом зі своїм штабом. Майже рік тут розташовувалася його дивізія. Князь Адам Чарторийський в 1819 році заснував в Меджибожі повітову школу, яку розмістив в приміщеннях замку. Вона проіснувала до 1831 року.

30 (Medium)

У 1831 році за те, що Август Чарторийський брав участь у Польському повстанні, Меджибіж, як і інші маєтки, був у нього конфіскований. Замок став осередком військового постою російських вояків. За тих часів у ньому містилися різні військові установи. Тоді ж костел був переосвячений на православну церкву.

4 жовтня 1846 року, під час археологічної експедиції, в Меджибожі перебував визначний український поет, художник і мислитель Тарас Шевченко. Про це в наш час зі стіни Лицарської вежі свідчить спеціально встановлена меморіальна дошка.

У 1848 році замок передано військовому відомству. Військовою частиною в ньому опікувалася особисто російська цариця. На підтримання ансамблю тоді було витрачено значні кошти. Всі споруди перебудовано в поширеному в той час романтичному стилі, а їхнє архітектурне оздоблення дістало псевдоготичні форми. Віконні й дверні отвори розтесали, камінне ренесансове облицювання замінили тиньковими профілями, що облямували стрільчасті завершення вікон і дверей. Корпуси, вежі й фортечні мури увінчали декоративними зубчастими парапетами. Північно-східну круглу вежу надбудували у формі восьмигранника зі стрільчастими дверними й віконними отворами — до розміру, пристосованого для офіцерського зібрання (саме тоді вежу назвали Офіцерською). У залі поставили коминки, а ззовні, над долішніми ярусами XV століття, засипаними землею, створили терасу й обрамували її чавунною огорожею. Так само обгородили терасу над південно-східним бастіоном, куди виходили двері з великої бенкетної зали, перетвореної на масивну вежу над колишнім барбаканом. Стіни всіх будівель і фортечні мури покрили вапняним тиньком білого кольору. Саме звідси походить романтична назва замку, поширена в XIX столітті — «Білий лебідь».

31 (Medium)

З початком Української революції 1917 року українська влада ініціювала українізацію частини колишньої царської армії, що опинилася на той момент на Волині і Поділлі, у чому знайшла підтримку тодішнього Головнокомандувача генерала Корнілова. 18 липня того ж року наказ про українізацію отримав командувач 34-го корпусу, що складався з двох піхотних дивізій, генерал Павло Скоропадський. Незабаром війська перекинули в тил, у район Меджибожа, де і відбулася реорганізація. Скоропадський зі штабом розташувався в замку, частини — в самому Меджибожі і в таборі поблизу містечка. Через два місяці корпус закінчив реорганізацію і став «Першим Українським Корпусом».

За радянських часів до початку 1930-х років в замку квартирували різноманітні військові підрозділи. Пізніше у ньому розмістили маслозавод, і це завдало пам’ятці великої шкоди. Потім будівлі пережили випробування Другої світової війни. Але найбільших втрат замок зазнав через місцеву владу, яка дозволила місцевим мешканцям розбирати фортецю на будівельний матеріал для зведення сільради, окремих садиб тощо. Поволі комплекс обертався на руїну. Таким він постав перед фахівцями інституту «Укрпроектреставрація» в 1967 році, коли вони почали досліджувати тамтешні пам’ятки, щоб виготовити проектну документацію на їхню реставрацію. У наступні десятиліття вживалися антиаварійні заходи на небезпечних ділянках, були зміцнені фортечні мури. Досліджено й частково реставровано церкву, п’ятикутну вежу, східний, каретний, адміністративний корпуси. Дослідницькі та реставраційні роботи у фортеці тривають і нині.

32 (Medium)

У 2001 році замок отримав статус Державного історико-культурного заповідника.

Нині в пристінних корпусах замку розташовані музейні експозиції: історична, етнографічна, Музей пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 рр. на Поділлі, а також виставкові зали.

З 2004 року в замку проходить Всеукраїнський історичний фестиваль «Стародавній Меджибіж». 

За відсутності державного фінансування реставраційних робіт 23 грудня 2014 p. стався обвал західної стіни головного корпусу палацового комплексу.

Військова історія

В XV—XVI столітті замок постійно переживає напади татар. В 1453 році, коли татари напали на Поділля, військо, в якому був і меджибізький староста Мацелен, наздогнало їх аж під Теребовлею.

Під час польсько-турецьких війн замок займали козаки, поляки, турки. Причому, в одних руках він утримувався не більше одного року: в 1648 — у руках козацьких повстанських полків Максима Кривоноса і Данила Нечая, в 1649 — у поляків, в 1650 замок здобуває Богдан Хмельницький і знову займає його вже в 1653 році. Так фортеця переходила з рук у руки протягом 30 років.

В 1657 козаки втягнули у війну угорського князя Ракоці; він теж зі своїми загонами стояв деякий час під Меджибожем. В 1672–1699 роках місто і замок належали Османській імперії.

В 1699 за Карловицькою угодою Меджибіж увійшов до складу Польщі. У 1702 році замок знову облягали козаки та повстанці.

33 (Medium)

Попрощавшись з прекрасним замком, 4db вирушили до передостаннього місця цього дня – в Сутківці. Згідно графіку, ми вже запізнювались на 1 день, бо саме в Сутківцях мала була бути наша перша ночівля.

З письмових історичних джерел відомо, що у 1407 р. литовський князь Вітовт подарував за вірну службу угорському вихідцю Хотько Кроату Ярмолинці з навколишніми селами, серед яких були Сутківці. При поділі маєтку між його онуками Сутківці отримав Федір, з якого почався шляхетський рід Сутківських. У Покровській церкві при вході можна побачити кам’яну могильну плиту Івана Сутківського, на якому завершився рід Сутківських на початку XVII ст. Його дочка Варвара успадкувала село і принесла його в якості приданого своєму чоловікові, вінницькому старості Олександру Балабану. Сім’я Балабанів володіла селом до кінця XVII ст., а потім воно перейшло Грабянки. В кінці XVIII – початку XIX ст. господарем Сутківців був відомий містик Тадей Грабянка, у якого деякий час гостював граф Олександр Каліостро.

Важко знайти книгу з мистецтва України або шкільний підручник з історії без репродукції Покровської церкви в Сутківцях. Церква Покрови Пресвятої Богородиці – кам’яна сакральна споруда оборонного типу, унікальний пам’ятник у своєму роді, одночасно фортеця і храм. Спочатку Покровська церква-фортеця в Сутківцях була побудована як оборонна споруда. У 1476 р. (про що свідчить напис на одному з дзвонів) Сутківські перебудували фортецю у церкву, створивши у першому ярусі цегельний звід на нервюрах і готичні щипці над другим ярусом центрального простору. Перший поверх був відведений під храм, а верхній служив для оборони. У XVI в. стіни першого ярусу були розписані фресковим живописом.

34 (Medium)

У плані будівля має вигляд рівноплечого хреста, по кутах центрального об’єму церкви розташовані наріжні башти-бартізани. Над входом до 2008 р. стояла дзвіниця псевдорусского стилю, внизу кам’яна, зверху дерев’яна, поставлена в 2-ій половині XVIII ст. У 1894 році споруда зазнала реконструкції з розбиранням щипців, після чого втратила давні готичні та барочні форми і придбала риси, типові для єпархіальних церков, поширених у Російській імперії.

    Храм змінив свій вигляд на псевдоросійський під час реконструкції 1903 р., тоді був втрачений гонтовий середньовічний дах, замість якого надбудували псевдоросійський купол.

    Стіни храму кам’яні, товщиною 1,5-1,6 м. Перекриття над першим ярусом – система цегляних хрестових і конхових склепінь з розпалубками на нервюрах. У центральному просторі вони спираються на стовп, утворюючи по його кутах віялові пучки нервюр, в півкругах, відокремлених від центрального простору арками, деяка подоба зірчастого зводу. Сходи на другий поверх – внутрішньостінна, кам’яна. Фасади спочатку були покриті затіркою охристого кольору з домішкою товченої цегли. На другому ярусі збереглися бійниці-машікулі (для підніжного бою), центральна машікуль над входом, нижня частина стовпа, який піднімався з підвального ярусу і підтримував шатровий дах.

В церкві нас зустрів хлопчина, років семи, який запросив нас і поводив по даху церкви. Це було неймовірно! З бійниць даху вікдривається вид на все село й на руїни замкової вежі. Він нам багато чого розповів, і що дивно, категорично відмовився брати гроші. Детальніше – у відеорепортажу.

35 (Medium)

Ця унікальна церква могла зникнути з карти пам’яток України. У 1960-і рр. її хотіли виключити з реєстру пам’ятних споруд Україну. На щастя, такого вандалізму не допустили навіть у той час.

    У результаті самодіяльного непрофесійного ремонту 1990-х років церква обштукатурена зовні і зсередини цементним розчином, що призвело до перезволоження стін і втрати більшої частини фрескового живопису. Фрески, що датуються XVI ст., частково збереглися під цементною штукатуркою, поверх них – залишки олійного живопису XIX ст.

    У 2006 р. фахівцями було зафіксовано аварійний стан споруди. Реставрація пам’ятника проведена в 2007-2009 рр. У результаті протиаварійних робіт здійснено осушення стін храму, частково знята цементна штукатурка. Покровській церкві в Сутківцях повернений втрачений середньовічний дах, який спиралася на центральний стовп по типу середньовічних веж-донжонів. Стовп повністю зберігся в першому ярусі і був розібраний у другому при розбиранні щипців (залишки нижньої частини збереглися). Відновлено частково зруйнований бойової парапет із бійницями-машикулями на другому ярусі, оборонні галереї в інтер’єрі храму. Планується завершення реставрації з повним зняттям цементної штукатурки і розкриттям фресок, відновлення інтер’єру Покровського храму в Сутківцях, благоустрій прилеглої території.

36 (Medium)

Під північним і південним приділами Церкви Покрова Пресвятої Богородиці колись існували підвали. Нещодавно під час розкопок археологи знайшли таємний підземний лаз, що веде до фортеці, руїни якої лежать на горі над Ушицею. Пройшовши трохи від церкви уздовж річкового каньйону, ви побачите руїни на протилежному березі, збереглася лише частина оборонної стіни і східна вежа.

    Покровська церква в Сутківцях – унікальний зразок оборонного зодчества Поділля, нині є діючим храмом і музеєм. Вона є одним із найдавніших в Україні оборонних храмів і єдиним середньовічним оборонним храмом тетраконхового типу. Найближчим аналогом церкви-донжона є донжон в Етампі (Франція).

37 (Medium)

Останній переїзд і ми в Малієвцях. Сьогодні у нас весь день вийшов по Хмельницькій області.

Щойно заїхавши в смт, ми запитали, як проїхати до замку, й знову стара історія – повернули не туди, виперлись машиною на великий пагорб, об’їхали цвинтар й зупинились серед поля. Підгрузивши карти, зорієнтувались, де ми зробили “поворот не туди”, об’їхали знову навколо села, проїхали далі й нарешті знайшли в густих хащах шуканий палац.

Вважається, що резиденція польських магнатів Орловських могла сперечатись за розкішшю з палацами Франції. А навколишній парк навряд чи поступався уманській “Софіївці”.

Родина Орловських володіла чималими маєтностями на Поділлі. Проте саме у Маліївцях Ян Онуфрій Орловський вирішує облаштувати свою резиденцію. У 1788 році він закладає шикарний палац. Оскільки палац розташовано на косогорі, з парадної сторони він має два поверхи, а з паркової – триповерховий. Палац зведено у стилі Людовіка XVI з місцевого пісковику. Про дату побудови нагадують цифри на фронтоні північного фасаду: “1788”. А от герби Орловських “Любич” та Стажинських “Доліва”, які колись теж прикрашали палац, збили за радянських часів.

Колони центрального портику на рівні першого поверху замінюють пілястри, увінчані напівфігурами чотирьох могутніх атлантів, які тримають на своїх плечах балкон другого поверху. На першому поверсі паркового фасаду між ризалітами є ефектна відкрита галерея із квадратних стовпів, які підтримують довгі балкони з різьбленими консолями та балюстраду. До східного фасаду палацу прибудований двоповерховий корпус, що спочатку служив оранжереєю з зимовим садом. У північному крилі збереглися парадні сходи з ажурною огорожею кінця XVIII ст. З західного боку до палацу примикали стайні розкішних породистих скакунів.

38 (Medium)

Парк, на майже двадцяти гектарах, планувався за участі ірландця Діонісія МакКлера як ландшафтний. Проте окремі регулярні елементи все ж мав. Зокрема – це мереживо доріжок у формі кленового листа, які крутими схилами вели до кількох ставків. Більшість паркових оздоблень – фонтанів, бесідок, декоративних руїн – за минулі роки також було винищено. Але справжньою його перлиною можна милуватись і зараз. Мова про скелю святого Онуфрія, як її називали Орловські. Скеля висотою у 18 метрів, з неї падає рукотворний водоспад. Вода до вершини скелі подавалася старим дерев’яним водогоном. В радянські часи водогін прогнив. Щоб врятувати його, лікар Малієвецького дитячого санаторію, якій розташований у палаці, Олександра Соколова на отриману премію 400 рублів купила металеві труби, замінима водогін і водоспад почав знову «працювати».

На північ від палацу знаходиться ще одна цікава споруда – водонапірна башта, яка забезпечувала мешканців палаці водою. Збудована на початку ХІХ ст. На її даху знаходився оглядовий майданчик з флагштоком.

Після смерті засновника маєтку Яна Онуфрія Орловського він перейшов до його єдиного сина, плоскирівського маршалка Адама Орловського. Після нього палац перебував у володінні його старшого сина Ігнатія. Але той був слабий розумом, і тому маєтком фактично управляв його брат Олександр. На початку ХХ ст. Маліївцями володів племінник померлого Олександра Ігнатій Мечислав. Незабаром він продав палац разом з парком останньому власнику – Ксаверію Францишеку.

39 (Medium)

З початком Першої світової війни у 1914 р. останній власник маєтку встиг вивезти до Франції найбільш цінне палацове начиння. Але частину колекції було втрачено по дорозі, спочатку до Одеси, і вже потім до Франції. У 1917 році маєток було націоналізовано. Був намір навіть розібрати палац, але завдяки місцевому лікарю Е. Селецькому, дружина якого була родичкою Куйбишева, унікальну пам’ятку вдалося врятувати. Зараз в стінах колишнього палацу дитячий протитуберкульозний санаторій.

40 (Medium)

Щось дійсно пішло не так, бо вперше в житті ми ставили намети ще засвітла. Символічно, ми розбили табір на тому місці, де спершу не туди звернули. Але це було дуже затишне й захищене від вітру та очей людських, місце.


День 3. Wrong turn 3, або Усі дороги ведуть в *Лядову, або Усі дороги ведуть не в ту *Лядову, або *Лядова уже не та, або Поворот не в ту *Лядову, або Таінствєнний лєс вокруг *Лядовой, або Чи є життя після *Лядової, або По ту сторону Лядової і *Лядової, і нарешті, або Залєчь на дно в *Лядовій. Навіть не питайте, чому так. Усе розкажу й сам

xxx: Мы в тааааких е**нях
yyy: у тебя есть сотовая связь, это не е**ня
xxx: Сотовая связь щас везде

Засинали ми під зоряним небом, а прокинулись під яскраві сонячні променя. Останній день подорожі, пізно ввечері, бо відставали від графіка досить сильно, ми мали вже бути вдома, але вже сумували, що ця дорога нас веде додому.

Як же прекрасно в наших українських нетрях! І як ми сумували за ними…

1 (Medium)

Наш новий товариш – равлик Джек. Джек Деніелс.

2 (Medium)

Чарівні сходи.

3 (Medium)

Штучний водоспад з 18-ти метрової скелі.

В скелі є дві печери. Кажуть, що тут були язичницькі капища, а вже ближче до наших часів в печерах ховався народний герой Кармелюк, хоча, якщо бути чесним,  то судячи з легенд, Кармелюк на Поділлі ховався всюди. В 1708 році місцевий суддя Пепловський організував тут католицьких храм і передав його у володіння Братам Василіанам. Нижня печера св. Онуфрія

4 (Medium)

По стовбуру дерева протікає вода.

5 (Medium)

Мама з доцею)

7 (Medium)

4db і водоспад.

8 (Medium)

Явно щось підозрюю.

9 (Medium)

Лямурр 1.

10 (Medium)

Лямурр 2.

11 (Medium)

Водоспад нас дуже вразив, і на позитивних емоціях ми попрямували до Лядової.

12 (Medium)

Позашляховик 4db.

13 (Medium)

Саме в цій поїздці капітанство 4db було офіційно передано іншому, а саме – Карині.

Хто міг знати й здогадуватись, що в Вінницькій області дві Лядових? І чому, проектуючи дорогу, гул нам вказав в одне й те саме місце? А ось джипіес повів інакше. І добряче так повів, бісова штука. Бо інакше, ми мали виїхати в більш ніж семи десяти кілометрах від кордону України з Молодовою, а чорти повели нас по повному бездоріжжю, де не ловить ніякий супутник, ніякий мобільний зв’язок, і точно дізнатись де ми їдемо – ми не можемо. Мало того, іноді й навігатор спотикався і кричав нелюдським голосом на весь салон авто – «Вернитесь на дорогу, вы сбились с пути». Добряче поблукавши по горах-лісах-хащах, втрачаючи дорогоцінний час, постійно в’їжджаючи в глибокі кам’янисті ями, в одній з яких, як потім стало ясно, й був пошкоджений підвіс, відбите одне гальмо й пробитий накопичувач кондиціонера.

Чомусь, нас не дуже бентежило, коли з’явилась виголена дорога, коли проїхали Пограничний пункт, коли мобільний зв’язок, який щойно з’явившись, увійшов в роумінг. Як же так, думали ми, ми ж в семи десяти кілометрах від кордону! А ось як! Тому що, повторююсь, Лядових два в вінницькій області, і на карті ми відмітили не той, де є монастир, бо інакше, ми б його навіть не включали в маршрут – занадто далеко в занадто сильних нетрях. А навігатор нас уперто вів саме туди, де є монастир. І ми то доїхали до нього, але зрозуміли, що машина пошкоджена, і навряд чи зможемо навіть до Києва доїхати.

Як на зло – ще й травневі свята, і все або зачинено, або пянствує. Після відвідин монастиру було вирішено, звісно, згортати поїздку й шукати СТО.

Спершу ми навідались до пограничного пункту, де військовий підказав нам їхати в бік Могилів-Подільского, де ще може щось працювати. До речу, на цей момент ми ще не знали що ми не в тій Лядовій, а зрозуміли вже, коли зацікавлено приблизили карту на мобільному пристрої… І до нас нарешті дійшло, як все сталось.

Отже, з горем навпіл, ми доїхали до Могилів-Подільского, де також все було зачинене, але через продавщицю змогли вийти на зв’язок з майстром найближчого СТО, який – знову ж на диво – виявився неп’ющим, і за кілька годин підлатав нашу маздочку, на якій ми успішно повернулись до Києва о третій годині ночі.

Рекомендуємо всім СТО «Автошок» у Могилів-Подільскому. Особливо після Лядової.

Монастирська вежа.

14 (Medium)

Поле зліва, щоб ви розуміли, це вже Молдова. Але ми тоді цього навіть не знали.

15 (Medium)

Красоти циганські, ех!

16 (Medium)

Від тих пейзажів неможливо було очей відвести.

17 (Medium)

Ми ще дивувались, навіщо тут гелікоптерна площадка.

18 (Medium)

Не повірите, але туди хочеться повернутись. З наметами.

20 (Medium)

Свято-Усікновенський скельний чоловічий монастир — розташований на скельній терасі 90-метрової гори, що височіє над Дністром на його лівому березі, біля села Лядова.

За переказом, заснований 1013 року святим Антонієм Печерським, який вертався з Афону й Царгороду до Києва. Він нібито сам собі вирубав у скелі келію, яка й досі носить його ім’я (це місце є особливо шанованим у монастирі; його зовнішній вигляд залишається незмінним протягом останнього тисячоліття). В пам’ять про нього в монастирі є також «Антонієве джерело».

Перша літописна згадка про монастир належить до 1159 року (розповідь про похід князя Івана Берладника на Пониззя).

21 (Medium)

Після османського завоювання Поділля (1672) монастир на 27 років призупинив своє існування. Після вигнання османів на території монастиря були освячені дві нові скельні церкви — Усікновення голови святого Іоанна Предтечі і Святої Великомучениці Параскеви П’ятниці.

У XVIII ст. монастир прийняв унію і належав василиянам. Його закрили 1745 року.

22 (Medium)

У XIX ст. монастир відновлено як православний. У той час монастирський ансамбль складався з трьох печерних церков: Усікновення голови Іоанна Предтечі, Параскеви П’ятниці й Антонія Печерського.

Церкви Іоанна Предтечі та Параскеви П’ятниці були розміщені у двох суміжних ґротах зі складною в плані конфігурацією та з’єднані проходом. 1848 року до церкви Іоанна Предтечі прибудували приділ, верхній ярус якого був за дзвінницю. Поруч з цими церквами була розташована ґрот-церква Антонія Печерського (1894).

23 (Medium)

В кінці XIX ст. печери були закриті новою парафіяльною церквою святого Миколи — двоповерховою квадратною спорудою з низьким восьмигранним верхом.

У ті часи монастир славився стародавньою чудотворною іконою «Віднайдення голови Іоанна Предтечі».

24 (Medium)

У 1930-х роках головні монастирські церкви зруйнували і сплюндрували більшовики. Частину монастирських книг та ікон передали церкві села Слобода-Яришівська, а частину їх (в тому числі унікальні ікони, написані на цинкових пластинах київським художником Дудкевичем) було розкрадено і безповоротно втрачено.

1998 року монастир відновила група ченців Почаївської лаври.

Околиці монастиря славляться джерелами цілющої води.

25 (Medium)

Ми ще багааатоо чого знаємо про цей монастир… Але пообіцяли не розповідати))

26 (Medium)

Звісно, це ще не кінець поїздки, попереду ще відкриття таємниці про наше місцезнаходження, пошуки СТО, очікування, поки відімкне гараж власник СТО, який в цей час гуляв на молдавському весіллі, ремонт авто, важка дорога додому, аварія з лосем на дорозі (не з нами аварія, просто проїжджали поруч), але як би там не було, це була просто фантастина подорож просторами України!

27 (Medium)

В світі ще багато чого красивого, у нас на Батьківщині стільки ще неймовірних місць, і ми ніколи не зупинимось її досліджувати. Любіть Україну!

29 (Medium)

Досить скоро буде представлено наш перший відеорепортаж, адже, проїхавши майже 1200 км за три дні, ми змогли зняти більше 3х годин відео!

30 (Medium)

І – так, маздочка лікується=) Всього найкращого!

31 (Medium)

Коротко про маршрут та мапа (неправильна, бо монастир… не в тій *Лядовій!):

Київ – Дениші – Любар – Самчики – Старокостянтинів – Меджибіж  –  Сутківці – Маліївці – Зіньків – Лядова – Тульчин – Печера – Немирів – Київ

Дениші – палац Терещенків 1911, каньйон

Любар – Домініканський костьол 1752

Самчики – парк та палац Чечеля 1754, млин 18 ст. – 1905 року

Старокостянтинів – замок Князів Острозьких 1561-1571, Охоронна вежа 1572, водяний млин 1905, озеро, острів

Меджибіж – замок 1362-1540, річка, руїни Троїцького костьола 1632, могила Бешта 1760 з єврейським цвинтарем

Сутківці – Покровська церква-фортеця 14 ст., замок 15 ст. річка

Маліївці – палац Орловських 1788, печера Кармалюка з водоспадом

Зіньків – дерев’яна церква 1769, руїни замку XV ст.

Лядова – скельний монастир Свято-Усекновенський 1013, кручі

Тульчин – палац Потоцьких 1782, Домініканський костьол 1780, Малий палац 1775, Краєзнавчий музей 1927

Печера – мавзолей/палац Потоцьких 17 ст., церква Різдва Богородиці 1764, кам’яниста річка Південний Буг

Немирів – палац княгині Щербатової 1885 – внучки Болеслава Потоцького, чоловіча гімназія 1785, Брацлавський млин 1862, костьол Іосифа Обручника 1772, Немирівський монастир 1720

route2


Завітайте на наш канал та дивіться випуски нашого фільму про подорож!

Канал 4db: https://www.youtube.com/channel/UCuygBgTiKLfAfA7kdQN-V5w

Тізер:

1 випуск:

2 випуск:

3 випуск:

4 випуск:

5 випуск:

6 випуск:

Advertisements

Пригоди 4db в Чернігівській губернії

Більше двух років ми з Альонкою планували проїхатись Чернігівщиною з друзями, та, на жаль, складний маршрут, який автобусами та попутками дуже важко осилити, затримував нашу подорож. Але, щойно зібравши свою легендарну команду 4db, ми осідлали кохану маздочку та вирушили вчотирьох з наметами по моєму рідному краю! Що з цього вийшло – читайте далі.


День 1.

23 серпня 2014 року ми раненько виїхали в сторону Чернігова. Наш маршрут мав бути таким:

День 1. Київ >> Козелець >> Чернігів >> Новгород-Сіверський

День 2. Новгород-Сіверський >> Вишеньки >> Батурин >> Качанівка

День 3. Качанівка >> Сокиринці >> Київ

Нагадаю всім, що наша четвірка складається з мене, моєї коханої дружини Альонки, друга Валєри та його дівчини Карини.

Дорога була пуста та зручна (поки що…), люд по всій країні святкував День Незалежності, тому нам було комфортно. Ми звикали до нашої карети та прямували вперед.

Спершу ми завітали до Козельця, а саме – до Собору Різдва Богородиці. Це – пам’ятка архітектури національного значення 18 століття, православний собор у смт Козелець (районний центр Чернігівської області).

Собор споруджено у 1752–1763 роках на замовлення графині Наталії Розумовської (Розумихи, матері Олексія та Кирила Розумовських) архітекторами Іваном Григоровичем-Барським та Андрієм Квасовим — на знак подяки Богові за щасливу долю синів замовниці. Під час Другої світової війни в соборі містилися табір військовополонених і конюшня.Після закінчення війни приміщення храму використовували під склад для продовольчих товарів.

Собор реставрували у 1961–1982 роках.

14 серпня 1993 року відбулося урочисте відкриття відбудованого Собору Різдва Богородиці. Від цього дня і до сьогодні двері святині відчинені для віруючих та екскурсантів.

1

Храм мурований, хрещатий, дев’ятидільний. Рамена завершено напівкруглими ризалітами. Всередині чотири опорні стовпи несуть систему склепінь і п’ять бань, поставлених по діагоналі (як у давньоруських храмах). Витончений ліпний декор стін поєднує форми бароко, рококо і класицизму.

Собор двохярусний. На першому ярусі знаходиться «тепла» церква Адріана і Наталії — усипальниця Розумовських. На другий ярус (власне собор) з трьох боків ведуть напівкруглі ґанки з відкритими колонадами, завершені наметовими верхами.

В інтер’єрі панують центральна баня і багатоярусний різьблений з липи іконостас 18 століття (створений, як вважають, за участю архітектора Растреллі). Образи (1753) в іконостасі написані у стилі бароко. Складається він з 50 (було 80) автентичних ікон. Ікони писав Григорій Стеценко, різьбу виконав Сисой Шалматов.

Майстерне використання засобів живопису, скульптури і архітектурних форм створюють урочистий і святковий образ.

Поруч із будівлею собору розташована чотириярусна дзвіниця.

Взагалі, крім собору у храмовий комплекс входить дзвіниця й споруда полкової канцелярії.

Дзвіниця (1766–1770, архітектори, імовірно, І. Григорович-Барський й А. Квасов) квадратна в плані (10 х 10 м), чотириярусна. Перший ярус оформлено рустом, другий — тосканським ордером, третій — іонічним, четвертий — коринфським. Увінчує дзвіницю барокова верхівка. Висота дзвіниці із хрестом 50 м.

Споруда полкової канцелярії (1753–1758, архітектор І. Григорович-Барський) у плані прямокутна (13,5 х 17,5 м), двоповерхова.

2

3дб.

3

А ось вже й Чернігів.

5

Театр.

6

Черні́гівський коле́гіум, або Черні́гівська коле́гія — один із найстаріших середніх навчальних закладів в Україні.

Колегіум заснований у 1700 році під назвою Малоросійського колегіуму, на базі слов’яно-математичної школи, переведеної з Новгорода-Сіверського. Фундатором колегіуму був церковний діяч, педагог і письменник Іоан Максимович. У закладі вчили латинської, грецької мов, історії, географії, математики, філософії.

Серед учнів були переважно діти козацької старшини та заможних міщан Лівобережжя.

Заснований з ініціативи відомих церковних і культурних діячів другої половини XVII – початку XVIII ст. Лазара Барановича та Іоана Максимовича за підтримки гетьмана Івана Мазепи, Чернігівський колегіум поряд з Києво-Могилянською академією та Харківським колегіумом був одним із визначних осередків просвіти і культури XVIII ст. в Україні.

Л. Баранович вирішив через занепад Києво-Могилянського колегіуму заснувати в Чернігові школу при архієрейському домі. Іоанн Максимович у 1700 р. реорганізував школу Л. Барановича в колегіум за зразком Києво-Могилянської академії. Колегіум у Чернігові був заснований І. Максимовичем при кафедральному Борисоглібському монастирі за безпосередньої підтримки та фінансування Івана Мазепи.

7

Селфі з князем.

8

Спасо-Преображенський (Спаський) собор у Чернігові — одна з найстаріших збережених монументальних кам’яних будов України, головна споруда Чернігівського князівства. Пам’ятник давньоруського зодчества.

Після смерті Володимира Святославича, в 1015 році почалися часи князівських чвар та ворожих нападів. Мир настав тільки після того, як Ярослав Володимирович та Мстислав Володимирович поділили між собою землі. У перші десятиліття князювання Ярослава великого будівництва у Києві не проводилося. На противагу цьому в Чернігові, який був центром князівства у якому правиви Мстислав починається спорудження князівського центру. Дослідники припускають, що князь багато в чому наслідував свого батька Володимира. Ще будучи князем у Тмуторокані, 1022. Мстилав побудував Богородичну церкву, можливо взявши за взірець Богородичну Десятинну церкву в Києві. Під час Тмутороканської експедиції 1952 р. Борис Рибаков дослідив залишки кам’яної церкви, яка за своїми технічними та архітектурими харктеритиками була дуже схожа на Десятинну церкву в Києві. Таким чином, можна припустити, що це і була та сама Богородична церва, адже інших кам’яних споруд знайдено не було.

У 1035 Мстислав Володимирович починає будівництво Спасо-Преображенського собору. Про його спорудження можна дізнатися з рядків літопису, що описує під 1036 роком смерть Мстислава: ,,Мстислав пішов на полювання. Розхворівся і помер. І поклали його в церкві у святому Спасі, адже він сам його заложив і за його часу були стіни його возведені на висоту вершника, який сидів на коні з піднятою рукою’’.

За припущенням дослідників Тіло Мистислава було поховане у склепі, який розташовувався у лівій прибудові Собору. Будівництво собору було завершене сином Ярослава Мудрого Святославом, який після смерті Мстислава очолив Чернігівське князівство. Під час татаромонгольської навали собор зазнав руйнувань, зокрема було частково зруйновано склепіння та знищено бані. Спасо-Преображенський собор стояв у центрі палацових будов княжого «стольного града» і був також усипальницею князів.

9

Гармати на Дитинці.

Черні́гівський дитине́ць — центральна укріплена частина міста VII–XIII ст. розташована на високому виступі правого берега долини Десни, обмежена з двох боків річкою та її притокою Стрижнем. Сформувався VII–VIII ст, на місці давнього поселення, що існувало в другій чверті нашої ери.

10

Вид на сусідню церкву. Як відомо, Чернігів славиться незліченно. кількістю церков, храмів, соборів.

11

4дб.

12

Панорама з Троїцько-Іллінським монастирем.

13

Розлив Десни.

14

Пам’ятник Тарасу Шевченку.

15

Не вкажу назву церкви, забувся.

16

Єле́цький Успе́нський монасти́р у Чернігові — один з найдавніших монастирів в Україні. Архітектурний ансамбль монастиря розташовано на підвищеному правому березі річки Десна, між давнім Чернігівським дитинцем (територія сучасного Валу) і Троїцько-Іллінським монастирем. Разом з пам’ятками архітектури, які там збереглися, він утворює історичну панораму Чернігова.

17

Широковідома за багатьма літературними джерелами легенда свідчить, що засновано Успенський монастир ще в середині XI століття князем Святославом Ярославичем у зв’язку з появою 3 лютого (або 6 листопада) 1060 року на одній з ялин в цій місцевості ікони Божої Матері. Згідно з тим же переказом, в монастирі у 1069 р. деякий час перебував «батько руського чернецтва» Антоній Печерський.

18

Тро́їцько-Іллі́нський монасти́р — чоловічий православний монастир у Чернігові, у мальовничій околиці на Болдиних Горах, заснований близько 1069 року Антонієм Печерським.

19

Зруйнований у 1239 татарами.

Відбудований у 1649 коштом чернігівського полковника Степана Пободайла; з другої пол. 17 століття був кафедрою чернігівських архієпископів.

20

У 1679 у монастир переведено Новгород-Сіверську друкарню. З ініціативи архієпископа Лазаря Барановича, коштом чернігівського полковника Василя Дунін-Борковського, за допомогою також гетьмана Івана Мазепи, збудовано у 1679-1689 (остаточно 1695) величний собор Святої Трійці, і відтоді монастир називався Троїцько-Іллінським.

У 1786 монастир закрито і перетворено на архієрейський дім.

21

За радянської влади монастир, як церковний осередок, був ліквідований. Із будівель збереглися:

  • Іллінська церква (друга пол. 12 століття);
  • Троїцький собор (твір архітектора Івана Баптисти);
  • Введенська трапезна церква (1677-1679);
  • Дзвіниця (1775).

На території монастиря, поруч із Троїцьким собором могила Глібова Леоніда Івановича. Недалеко, на Болдиній горі могила Михайла Коцюбинського.

22

Білочка. Не наша.

23

Іллі́нська це́рква — православний храм ХІІ—XVIII століть, що входить до ансамблю Троїцько-Іллінського монастиря у Чернігові. Церква розташована на схилі Болдиних гір.

Церкву було збудовано в ХІІ столітті (хоча літописні джерела не згадують часу зведення храму) біля південного входу до Антонієвих печер, разом з якими вона поклала початок Іллінському монастирю.

Спершу вона виконувала функції хрещальні і належала до рідкісного типу для придніпровської архітектури — була тридільною (започаткувала розвиток тридільного типу храму в українській мурованій архітектурі ХІІІ—XVIII століть), однобанною, мініатюрних розмірів, складалася з прямокутних у плані бабинця, нефу та напівкруглої апсиди. З заходу до бабинця прилягав невеликий притвор.

24

Анто́нієві пече́ри — печерний комплекс ХІ — XIX ст. у Болдиних горах у Чернігові. Насправді, Антонієви печери мають не два яруси, а чотири: з підтвердження учасників спелео-археологічної секції інші два яруси існують, але вони не досліджені.

25

У давні часи на цих горах були язичницькі капища. За переказами, в них Антоній Печерський викопав печери і заснував монастир. Як написано в Іпатіївському літопису: «И пріслав Стьслав нощью поя Антония к Чернігову. Антоній же прішед к Чернігову і взлюби Болдіну гору і іскопав пешеру, і ту всєліся, и єсть монастирь святое Богородіци на Болдіних горах і до сіх дні».

Богородичний монастир було створено за прикладом скельних православних монастирів, який складався з багатьох підземних приміщень (келії для ченців, печерні некрополі, підземні храми). На території печерного комплексу збереглась одна із наземних споруд того часу — Іллінська церква.

У середньовічну добу печери служили для місцевих мешканців захистком від нападу татар. У середині XVII ст. монастир та Іллінська церква були відновлені на кошти старшого сотника Чернігівського полку Степана Подобайла та зусиллями ієромонаха Зосима Тишевича. На сусідній горі у XVII-XVIII ст. споруджено Троїцько-Іллінський монастир.

Новоантонієві печери — комплекс, який складався з декількох підземних храмів та галерей з поховальними нішами в мурах. Він поєднується з Іліїнським храмом та Антонієвими печерами критою галереєю. Новоантонієві печери мали довжину 200 м, зараз після обвалів вони складаються з трьох різних підземель, довжина самого більшого 50 м. З 1967 р. Антонієві печери та інші споруди Троїцько-Іллінського монастиря входять до складу архітектурно-історичного заповідника. Сьогодні підземний комплекс загальною довжиною 350 метрів складається із галерей, об’єднаних між собою.

26

Перекусивши в пицерії, ми виїхали в сторону Новгород-Сіверського. Це був дуже цікавий переїзд, адже наша машина мчала по абсолютно пустій дорозі годинами, обласкана теплим серпневим сонцем.

27

Ми вели чудові душевні розмови, все більше і більше знайомлячись один з одним. То ми в Валжрой знайому майже 10 років, а дівчата – ні.

28

На під’їзді до міста, де ми заблукали трохи, стелився туман, немов ми в’їжджали до Сайлент-Хіллу.

29

Проїхавши повз місцевої тюрьми, миспустились до Десни, протовкнувши машину крізь піски і зупинились на ночівку. Ось так виглядав наш лагер звечора, прямо на дорожці.

30


День 2.

Ранок нас обійняв свіжим повітрям та сонячним небом. Вид з намету відкривався просто неймовірний.

31

Поки всі соні ще спали, я розвів багаття та закип’ятив води для кави.

32

Дуже смачне повітря тут в прямому сенсі.

33

Фото для нешенл джеографік.

34

Сніданок.

35

Зібравшись, ми вирулили до нашої цілі – монастиря.

36

Спасо-Преображенський Новгород-Сіверський чоловічий монастир — монастир у Новгороді-Сіверському засновано в XI ст. Входить до складу Новгород-Сіверського історико-культурного музею-заповідника «Слово о полку Ігоревім».

37

Домінантою монастиря є Свято-Преображенський собор, побудований протягом 1791-1817 років за проектом архітектора Джакомо Кваренгі (роботами керував І. Д. Яснигін).

38

Нам дуже сподобався цей монастир. Нереально живописний та затишний.

39

Музей.

40

Тут зібрав кращі фото з музею.

Купол Собору.

49

Досить цікавий інтер’єр.

50

Куточок муру.

51

Вид з мурів захоплює.

52

Кохана красуня.

53

Здавалось, що монастир знаходиться серед степу.

54

Залишивши Новгород-Сіверський, ми поїхали в пошуках села Вишеньки, яке знаходиться відразу післа села Черешеньки.

Ось так виглядав наш пікнік на узбіччі.

55

У Вишеньках розташована Успенська церква 1728-87 рр., споруджена на кошти Петра Румянцева-Задунайського у формах класицизму, та палац російської імператриці Катерини II, збудований на замовлення Петра Румянцева-Задунайського (див. Палац Рум’янцева-Задунайського).

56

Села Вишеньки та Черешеньки. Обидва населені пункти раніше належали герою Егерсдорфа, Ларги і Кагулу фельдмаршалу, президенту Малоросійської колегії, графу Петру Олександровичу Рум’янцеву-Задунайському. Відомо, що він мав схильність до архітектури і своїм численним маєткам надавав вид химерний і чудернацький.

57

У Вишеньках і Черешеньках протягом 1782–1787 рр. на березі Десни він побудував цілий комплекс будівель в модних для того часу формах неокласичного романтизму кінця 18 століття. Палац був побудований спеціально до приїзду Катерини II під час її подорожі до Криму.

58

Розташована на пагорбі над ставком будівля, що віддалено нагадує середньовічний замок, вдало вписана в ландшафт. Своєрідно з’єднані деталі запозичені з готики, класицизму та східної архітектури. Величний фасад з декоративними вежами, контраст кубічних обсягів, круглих башт і ніш, різних за формою і розмірами вікон — все створює сильне враження неординарного будівлі. Від центру дугами розходяться симетричні крила-переходи до бічних флігелів.

59

Подекуди в інтер’єрі збереглися дивовижні ліпні прикраси у дусі арабесок. Деякі турецькі мотиви мали нагадувати про перемоги володаря садиби над Туреччиною. Палац будувався під наглядом учня М. Мосцепанова архітектора Д. Г. Котляревського. Сам же автор проекту достеменно не відомий, проте припускається, що в його розробці міг брати участь сам Мосцепанов. Називаються також прізвища В. Баженова і Джакомо Кваренгі.

60

Перед самим приїздом Імператриці в 1787 р. будівництво палацу було закінчено, тоді ж освятили і нову Свято-Успенську церкву. Так само відомо, що в 1796 році у господаря палацу гостював ще один великий полководець А. В. Суворов, який їхав з Петербурга на нове місце служби до Тульчина.

61

До наших днів збереглася церква і лише половина палацу. У 1809 році син Рум’янцева продав палац поміщику Судіенко, проте пізніше передумав. Щоб розірвати договір, він не придумав нічого кращого, як розібрати половину палацу. Те, що залишилося, новий господар, князь Долгоруков, відремонтував в 1840 році. У 1841 тут народився його син — Олександр. У Черешеньках від володінь Рум’янцева нічого не залишилося, а колись тут крім житлових будівель були канцелярії, кухня, служби, пташник, казарма, пральня і китайська альтанка. У радянські часи на території садиби влаштували піонерський табір. Зараз тут розміщується дитячий оздоровчий табір «Сузір’я».

62

Так, дуже пейзажно та красиво. На жаль, все в жахливому стані…

Ну а 4дб тримає маршрут до славетного Батурина! По дорозі не стримались та скримздили з полів соняшники.

63

В Батурин приїхали ще засвітла, коли тепле вечірнє сонце приємно нагороджує своїми останніми променями.

64

Палац Розумовського — пам’ятка архітектури, що є частиною Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця».

65

У 1750 році місто Батурин граф Кирило Розумовський отримав у подарунок від імперартиці Єлизавети Петрівни. Граф навідався сюди після отримання титулу гетьмана. За задумом, Батурин ставав столичним містечком з власним університетом (не здійснено). У 1754 р. заради реалізації величних задумів до міста запросили італійця Антоніо Рінальді (1710?-1794), що зажив великого авторитету на будівництві палацу Казерта біля Неаполя. Дослідникам ще належить встановити обсяги робіт, що виконав Рінальді в Батурині. Через три роки будівельні роботи в Батурині припинили і славетного архітектора А.Рінальді перехопила Велика Княгиня Катерина (майбутня імператриця). Рінальді довго і плідно працював у Петербурзі та його передмістях (Оранієнбаумі, Гатчині, Ямбурзі, Царському Селі).

Наприкінці життя при новій імператриці Катерині ІІ, що скасувала гетьманство в Україні, граф, що перестав бути гетьманом, повернувся до Батурина. Плани дещо змінилися. Тепер мова йшла лише про побудову палацу для графа. Рінальді вже виїхав до Італії, де помер у 1797 р. Тому для виконання робіт було запрошено шотландця Чарльза Камерона, що тимчасово перебував без замовлень.

До проектування були запрошені відомі придворні майстри — Квасов, Аксамитов та Старцев. Це єдина будівля Чарльза Камерона в Україні. Камерон мало побудував за життя (він автор лише двох ансамблів — добудови лазень та галереї у Царському Селі та ансамблю у Павловську) — обидва шедеври. Третій ансамбль — у Батурині;— це третій шедевр архітектора. Палаців подібної мистецької вартості в Україні одиниці.

66

Ансамбль складався з палацу, двох флігелів та парку пейзажного типу. Палац будували у 1799–1803 рр. Ця триповерхова будівля — рідкісний в Україні зразок палладіанства, адже Камерон був палким прихильником творчості Андреа Палладіо. В ансамблі палацу Розумовського архітектор виявив здібності талановитого інтерпретатора палладіанства як течії в архітектурі.

Палац триповерховий. Один фасад прикрашено лоджією, другий-балконом. Бічні фасади мають напівротонди, що значно збагатили силуети палацу. В інтер’єри напівротонди відкриваються овальними залами. Відновлені наново і зруйновані колись флігелі парадного двору, адже збереглися креслення ансамблю.

За смертю графа будівництво припинили. Російська імперія майже постійно воювала чи захищала те, що встигла захопити. Дивний палац у провінції мало кого цікавив. І його отримали вояки імперії. Перебування в руках військових не сприяло збереженню покинутого палацу. Є відомості, що іноді будівлю використовували як мішень для пострілів. На початку 20 століття палац стояв руїною.

67

Будинок генерального судді Василя Кочубея — пам’ятка історії та архітектури в Батурині, споруджене в другій половині XVII століття. Єдина в Батурині споруда, яке збереглося з часів гетьманування Дем’яна Многогрішного, Івана Самойловича та Івана Мазепи. Приміщення вистояло при жорстокому нищенні Батурина московськими військами Олександра Меньшикова в листопаді 1708.

Збудований як будинок Генерального Суду за часів гетьмана Дем’яна Многогрішного. В роки Другої Світової війни будинок був сильно пошкоджений — вціліли лише стіни та підвальні кімнати.

В 1973—1975 проведено реставрацію будинку і відкрито краєзнавчий музей, перша експозиція якого була присвячена видатному українському бджоляру Петру Прокоповичу з нагоди 200-ліття від дня його народження. В 1994 створено Батуринський державний історико — культурний заповідник «Гетьманська столиця», до складу якого увійшло 39 об’єктів пам’яток історії та архітектури Батурина, серед яких є і Будинок генерального судді В. Кочубея.

Історія Будинку висвітлена в його чотирьох залах та двох підвальних приміщеннях.

Експозицію відкриває зал, що характеризує епоху Гетьманщини — привертають до себе увагу ікона початку XVIII ст. «Ісус Христос Вседержитель», портрети гетьманів, мапи України та Європи, гармата XVIII ст. Тема історії будівництва і перебудов розкрита оригінальними предметами з будинку: прикраси від люстри, замки та ключі з будинку, чудові зразки кахлів, яким була обкладена піч в будинку (виявлені в реставрації 2005 р.) і які свідчать про високий смак господаря в оздобленні своїх покоїв. Предмети козацької доби — пояс представника козацької старшини, срібні натільні хрести, люльки, монети, посуд розміщені в сучасних вітринах. Особливо глибоко розкривається історія родини Кочубеїв завдяки родовому дереву Кочубеїв, що склали науковці заповідника, родинним портретам. Окрема вітрина присвячена автору славнозвісного козацького Літопису — С.Величку.

В другому залі реконструйована піч та оформлений куточок робочого кабінету створюють атмосферу жилого будинку.

Кохання Мотрі та Мазепи, донос Кочубея., доля його родини — цій темі присвячений окрема зала, центральне місце в якій займають листи гетьмана І.Мазепи до Мотрони. Окрасою кімнати є ікона «Богоматір» подарована в 1704 р. гетьманом Іваном Мазепою церкві м. Жовква.

В експозиції представлено і погляд нащадків — гравюри Василя Лопати, Сергія Якутовича, Федора Константинова, скульптури Андрія Гончара та Віктора Авули, поетичні, прозові та документальні твори українських та іноземних класиків всебічно трактують ці події.

В підвальних приміщеннях Будинку відтворено інтер’єр в’язниці, є дві воскові фігури — писаря та в’язня, виконані співробітниками Музею воскових фігур м. Києва, малюнки, на яких зображено покарання.

Nm5AvD-SWyA

Ближче до фортеці.

68

Пам’ятник козакам.

69

Церква.

На жаль, ми приїхали до фортеці занадто пізно, і вона була вже зачинена. Ми намагались залізти до неї з тилу, але не змогли, тому нам залишилось тільки полюбуватись ззовні.

70

Батуринська фортеця XVII–XVIII століть, разом з дитинцем стародавнього Батурина — Цитаделлю, є визначною пам’яткою українського національного містобудування, наочним свідченням прийомів оборонного будівництва ХІ — XVIII ст., а також історико-меморіальною пам’яткою національного значення як гетьманська резиденція Д.Многогрішного, І.Самойловича та І.Мазепи, місто, що не скорилося волі Петра І і було по-варварськи знищене разом із жителями.

71

Споруджено у 1625 році на високому березі річки Сейм. З трьох боків (четвертий виходив на крутий берег ріки) була оточена ровом і земляним валом з дубовим частоколом, який переривався 6-ма кутовими баштами. В’їзд до фортеці охороняли 2 надбрамні башти. На всіх баштах встановлено 9 чавунних пищалей. Всередині на високому пагорбі стояв «панський двір» (цитадель), оточений ровом, валом і дубовим частоколом. У 1664 польський король Ян Казимир не зміг взяти її приступом. Поступово будівлі старіли, у 1708 генеральний суддя В. Л. Кочубей зазначав, що «Батурин 20 лет стоит без починки и того ради валы около него всюду осунулись и обвалились».

Батурин розкинувся на високій лівобережній терасі річки Сейм на межі двох природно-географічних зон — Полісся та Лісостепу. На північному сході він виходить до широкої рівнинної заплави Сейму. Лівобережне плато, на якому знаходиться Батурин підноситься над заплавою майже на 30 м. Маючи добрі природні оборонні якості та зручний вихід до води, це плато і стало осередком первісного заселення батуринських теренів.

Детальніше – тут.

72

Цікавим фактом про Батурин є те, що в ньому всього 2 магазина-кіоска, які стоять поруч, і зачиняються о 19:00 вечора. На носі вечір та ніч, а в нас – ні їжі, ни питви, ні дров, ні коньяку. Тому ми швиденько зорієнтувались, де місто з найближчим нормальним магазином, та поїхали туди, а саме – в Бахмач, де змогли затаритись. Вже стемніло, почав накрапати дощ, та ми вирішили доїхати 40 км до Качанівки і вже там розбити лагер.

Та не тут то було! Ці 40 км ми ледь доїхали за 3-4 години, бо мало того, що після бахмачу дорога зовсім закінчилась, так ще й пропав супутниковий зв’язок з навігатору і ми заблукали. Крутились навколо якогось трихаткового села, поки не зустріли заблукавшу душу, яка хоть кудись нас направила. З горем-пополам ми таки доїхали до Качанівки, знайшли водойму, гарненьке місце і поставили намети. Вечір для нас тільки починався, тому ми розвели багаття та приготували поїсти, знову ж таки, під душевні бесіди.


День 3.

Ось так виглядав наш табір на ранок.

74

Поснідавши та зігрівшись, бо трохи прохолодно було в цей день, ми направились до палацу.

75

Велике озеро.

76

Націона́льний істо́рико-культу́рний запові́дник «Качані́вка» створений 1981 року на основі палацового ансамблю та парку дворян­ської садиби, заснованої в 1770-х роках, яка на сьогодні є єдиною серед українських садиб, що збереглася в комплексі. В лютому 2001 року парку надано статус національного.

Урочище Качанівка розкинулось на околиці села у горбистій місцевості. Верхнє плато займає палацовий комплекс будівель, які є пам’ятниками архітектури, нижнє — мальовничий парк з 12 ставками, павільйонами, скульптурами, парковими містками, «руїнами», амфітеатром.

77

На склепі.

78

Не  зміг стриматись, щоб не задзвонити.

79

Вдвох з коханою.

80

Наші сурікати.

81

І знову білочка. Може, вже й наша.

82

Садиба була заснована на місці хутора як одна із рези­денцій президента Малоросійської колегії і генерал-губернатора Малоросії графа П. О. Рум’янцева-Задунайського. За проектом московського архітектора Карла Бланка український зодчий Максим Мосципанов звів розкішний палац та спланував регулярний парк при ньому. Архітектура палацу цього періоду належить до стилю романтичного напрямку, притаманного спорудам XVIII — поч. XIX століть.

Споруда палацу була одноповерховою з двосвітними центральними залами. Фасади декоровані романтизованими формами численних башточок, увінчаних шатрами, що переходили в шпилі, всебічними уступами та нішами, які загалом асоціювались з архітектурою Сходу, як того забажав замовник — герой російсько-турецьких воєн.

83

1808 року Румянцев продав маєток поміщику Г. Я. Почеці та його дружині Парасці Андріївні. За нових власників садиба переживає другий будівельний період. Розширюється територія садиби, палац перебудовують у стилі російського класицизму, зводять нові будівлі, закладають пейзажний парк. Після смерті Григорія Яковича в 1824 році маєток успадкував син його дружини від першого шлюбу Григорій Степанович Тарновський, і понад 70 років садиба належала Тарновським.

1828 року закінчують розпочате ще за Г. Я. Почеки будівництво храму. Церкву освятили Георгієвською — на честь Георгія Хозевіта. В цей час садиба сформувалась у найкращих традиціях класичної схеми. Вона складалась з палацу з флігелями і баштою, двох служб — північної і південної, що завершували парадний двір; церкви-усипальниці, яка завершувала головну вісь композиції садибного комплексу.

За часів Тарновських палац пережив 5 будівельних циклів і дійшов до нас у зміненому вигляді, але все ж зберіг цілісність планувального рішення ансамблю і цільову єдність споруд. З 1-поверхового палац був перебудований на 2-поверховий з невисоким куполом, згодом додали барабан, що надавав будівлі більш центричного характеру. 1-й поверх виконаний з цегли на вапняному розчині, 2-й — дерев’яний, обкладений цеглою і потинькований. На сході будівлі у флігелях і центральній частині палацу — портики, на заході — галереї. Фронтон портика завершується скульптурами німф.

84

Багато митців Російської імперії 19 століття знаходили своє творче натхнення, перебуваючи в Качанівці: Т.Шевченко, М.Костомаров, М.Максимович, М.Гоголь, М.Глінка, Марко Вовчок, Д.Яворницький, І.Рєпін, М.Ге, М.Щепкін та інші. Впродовж 1836–1838 рр. в садибі проводив літні вакації талановитий художник, учень Академії мистецтв Василь Штернберг, який тут написав найкращі свої твори, за що був удостоєний високих академічних нагород.

Альбом почесних гостей Качанівки налічує 608 автографів.

Влітку 1838 року в Качанівці плідно працював над оперою «Руслан і Людмила» Михайло Глінка. Тут він писав пісні, романси, кантату на честь Г.Тарновського «Гімн господарю». Деякі твори вперше виконувались у супроводі місцевого кріпосного оркестру, яким диригував сам маестро. Після від’їзду Глинки в садибі назавжди утвердився культ композитора. Досі на пагорбі біля Майорського ставу стоїть струнка, білока­м’яна альтанка, названа його іменем.

Тарас Шевченко у травні 1843 року, під час своєї першої подорожі по Україні, їхав з Петербурга прямим призначенням у Качанівку, куди перед тим переслав одну з своїх найкращих картин — «Катерина».

В садибному парку збереглась галявина, де під віковим дубом поет спілкувався з місцевими селянами і кріпосними музиками. Неподалік височіє могила-курган художника Григорія Честахівського, товариша і духівника Т.Шевченка, який передав у Качанівку особисті речі, рукописи, художні твори Кобзаря.

85

Декілька фотографій з музею.

Колекціонуванням В. В. Тарновський (молодший) захопився ще в студентські роки. Основу його унікального зібрання складали козацькі реліквії і безцінна шевченкіана. Серед раритетів колекції були шабля Богдана Хмельницького, особисті речі Івана Мазепи, Семена Палія, Павла Полуботка, Кирила Розумовського, козацькі шаблі, клейноди, гетьманські універсали, портрети багатьох відомих діячів козацького руху.

Це був справжній музей українознавства, заповіданий колекціонером-меценатом Чернігівському губернському земству для створення музейних експозицій. Качанівська колекція сучасники оцінювали в кілька сотень тисяч карбованців сріблом.

Інтерес до колекції 1880 року привів у Качанівку Іллю Рєпіна для продовження роботи над знаменитою картиною «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Протягом майже всього літа художник замальовував козацькі реліквії, писав портрети господарів садиби, пейзажі, працював над картиною «Вечорниці».

95

Значні витрати на благодійництво й колекціонування, спосіб життя на широку ногу, заведений у Качанівці, поставили Василя Тарновського-молодшого на межу банкрутства. 1897 року він був змушений продати викохану садибу мільйонеру-цукрозаводчику Павлу Харитоненку. Новий господар розгорнув у помісті великі будівельні роботи. Перебудовою займався відомий німецький архітектор Карл Густавович Шольц. Був капітально відремонтований і частково перебудований палац, який набув сучасного вигляду: з’явилися нові садибні будівлі, більшість із яких збереглась до наших днів; повністю змінилися інтер’єри, для виконання робіт запросили модного на той час московського живописця Авґуста Томашку. За рахунок придбання сусідніх лісових ділянок розширився парк. Садибу електрифікували й телефонізували.

Останніми господарями садиби протягом 1914–1918 рр. була старша донька «цукрового короля» Олена та її чоловік Михайло Олів. За їхніх часів садиба, як і раніше, процвітала. Тут містилися картинна галерея, велика бібліотека, шанувалися найкращі традиції минулого, гостювали цікаві люди (зокрема, в червні 1915 року садибу відвідали художники М.Добужинський і К.Петров-Водкін. Попри це культурне життя Качанівки поступово завмирало.

100

1918 року садибу націоналізувала радянська влада. У 1925–1933 рр. у Качанівці діяла дитяча комуна ім. Воровського.
Під час радянсько-німецької війни на території садиби перебували евакуаційні госпіталі № 2030 і № 6050, а в повоєнний час — шпиталь для одужуючих інвалідів, про що свідчить меморіальна дошка на будинку адміністрації.

Згодом, до 1981 року, садибний комплекс використовували в оздоровчо-лікувальних цілях. Протягом тих десятиліть палацово-парковий ансамбль приходив у запустіння, руйнувався, втрачав свою колишню велич і красу.

1973 року дирекція туберкульозного санаторію, яка займала тоді садибу, звернулася до інституту «Укрпроектреставрація» з проханням провести обстеження палацово-паркового комплексу і виконати реставраційні роботи задля збереження пам’ятки історії і культури. Фахівці інституту під керівництвом архітектора-реставратора М. М. Говденка провели обстеження споруд комплексу і розробили програму реставраційних робіт.

Архітектор В. Є. Новгородков виконав обмір палацу, дослідження і проект реставрації. Починаючи з 1975 року, головний архітектор проектів Б.Тимофєєв та фахівці інших професій (археологи, хіміки-технологи, конструктори, живописці, деревообробники, металісти) проводили додаткові обстеження палацу, церкви, служб, господарських споруд для встановлення їхнього технічного стану.

Згідно з постановою ЦК Компартії України та Ради Міністрів УРСР від 24 листопада 1981 року, Качанівку оголосили Державним історико-культурним заповідником, відтак її поступово відновлюють.

101

Палац — споруда в стилі класицизму з елементами, властивими періоду історизму, цегляна, другий поверх дерев’яний, фанерований цеглою. У інтер’єрах використано червоне дерево, дуб, мармур, штучний мармур, поліхромні метлахські кахлі, кольорове скло. Будівля двоповерхова, прямокутна в плані з 3 ризалітами з боку паркового фасаду. З боку головного фасаду під прямим кутом до палацу примикають два одноповерхові флігелі, завдяки яким палац зберігає традиційну П-подібну в плані форму.

Центральна частина палацу увінчана півсферичним декоративним куполом на високому рустованому барабані. Ребристий купол завершується невеликим оглядовим майданчиком, захищеними металевими ґратами. По периметру барабана ряд овальних вікон, обрамлених профільованими наличниками. Центральна частина головного фасаду палацу підкреслена глибокою лоджією в два поверхи, обмеженою кутовими пілонами і 4-колонним портиком доричного ордеру, несучим антаблементом з тригліфами і розетками в метопах. Завершується портик складним за композицією ступінчастим фронтоном, обабіч якого — парапет-балюстрада, прикрашена вазами. З боків центральної частини фронтону — скульптура, а в центрі — ліпна композиція, обмежена спареними пілястрами, що несуть антаблемент і трикутний фронтон. Стіни головного фасаду оброблені рустом. Віконні отвори прямокутні, над ними в 2-му поверсі прямі сандрики і ліпні прикраси.

Парковий фасад близький за рішенням до головного, але потрактований більш мальовничо. По центру — 6-колонний портик тосканського ордеру, увінчаний трикутним фронтоном, в тимпані якого ліпний мотив. Ризаліти і торцеві фасади оперезані колонадою в рівні 1-го поверху, що несе тераси 2-го поверху з ажурною металевою огорожею, їм відповідає балкон 2-го поверху в межах портика. Ризаліти по 1-му поверху заокруглені, по 2-му — 5-гранні.

Планування палацу — коридорно-анфіладне в центральному корпусі і коридорне у флігелях. Планувальна структура дійшла до наших днів. На 1-му поверсі вестибюль і літня зала, у вестибюлі фільонкова обшивка стін і дерев’яні сходи, що ведуть в їдальню і лицарська зала з професійним розписом плафона початку XIX століття. У палаці збереглися фрагменти старовинного інтер’єру — каміни, дзеркала на мармурових підставках, кахельні печі абощо. Основні габарити палацу в плані — 73×21 м. Палац становить великий інтерес як пам’ятник садибно-палацового типу XIX століття у комплексі з ансамблем. Велику цінність мають інтер’єри, що збереглися.

102

Флігелі, північний і південний (1770–1824) майже ідентичні за архітектурними формами. Побудовані одночасно з палацовим корпусом. Авторство, як і палацу, приписується архітектору Карлу Бланку. Будував архітектор М. К. Мосципанов. Спершу флігелі з’єднувалися з палацом одноповерховими переходами. В період з 1808 по 1824 роки над західною частиною флігелів розібрали мансарди, надбудовали дерев’яний 2-й поверх, і тоді ця частина флігелів ввійшла до складу палацу. Добудували східні частини флігелів, завдяки чому перед палацом утворився глибокий курдонер. Звели колонади південної і північної терас.

Флігелі вирішені в стилі класицизму з елементами історизму, цегляні, 1-поверхові, прямокутні в плані, тиньковані, рустовані, перекриті трискатним дахом з покрівлею з листової сталі. У середній частині фасадів флігелів, звернених до курдонеру, — 4-колонні пристінні портики, тричвертні колони яких підтримують антаблемент і фронтони з середньою підвищеною частиною, що членуються 4 пілястрами. Між середніми пілястрами — вікно з напівциркульною перемичкою, обрамленою аркою зі замковим каменем. Входи у флігелі — між двома середніми колонами портика. Прямокутні дверні і віконні отвори в межах портиків мають замкові камені і горизонтальні сандрики. У довгих фасадах обох флігелів з боків портиків по два прямокутні вікна з рустуванням у вигляді замкових каменів. Торець північного флігеля глухий рустований, на торці південного — кругла башта. Перекриття плоскі дерев’яні.

Планування флігелів — коридорне.

Основні габарити: довжина — 21 м, ширина — 8,5 м, висота — 4,5 м.

103

Башта побудована в 1866–1898 роках як водонапірна споруда. Розташована на території парадного двору з торця південної служби. Під час радянсько-німецької війни була пошкоджена, відновлена 1947 року. Виконана в період історизму з цегли, потинькована, побілена, кругла в плані, триярусна. Стіни башти на висоту двох нижніх ярусів рустовані. Яруси розчленовані карнизами. Вхід в башту зі сходу, через прямокутний дверний отвір. У 1-му ярусі — два прямокутні вікна — з півдня і півночі, в 2-му ярусі башти — з півдня, зі сходу і півночі — по два спарені вікна, обрамлені наличником і розділені пілястром, висота якого рівна висоті вікна. У 3-му ярусі — круглі вікна, що виходять на 4 сторони світу, між ними розташовані ніші. Фасад башти завершений карнизом, над яким невисоке опорне кільце, що несе шатро у вигляді увігнутого конуса, завершений шпилем.

Основні габарити: діаметр — 6 м, висота — 12,6 м (до перекриття), 20 м зі шпилем.

104

Служби (1830-1840-і роки) розташовані на парадному дворі садиби. Дві будівлі служб ідентичні за своїми архітектурними формами. Споруди в стилі пізнього класицизму, основні об’єми з цегли, мезоніни — дерев’яні, прямокутні в плані, тиньковані. Центральна частина головного фасаду акцентована величезною напівциркульною нішею, в яку вписаний портик тосканського ордера 1-го поверху, що підтримує балкон мезоніну з балюстрадою. Скульптури сплячих левів встановлені з боків головних входів. Споруди включені в композицію парадного двору ансамблю.

105

Павільйон Глінки (1830-і роки) розташований на вершині пагорба на території парку.

Виконаний у формах романтизму. Зазнав деяких змін в кінці XIX століття. Під час радянсько-німецької війни пошкоджений, відновлений в 1947 році. Тоді ж, імовірно, з’явився живопис в медальйонах. Споруда з цегли, тинькована, 8-кутна в плані, причому грані, що відповідають головним ві́сям, ширше за грані по діагональних вісях, дах — куполом з фігурним шпилем.

Під павільйоном в товщі пагорба міститься підвал із склепінням, з декоративними нішами і внутрішньостінними сходами. Підвал має 4 дверні отвори (3 з них закладені). Перед входами — трапецієподібні майданчики, обмежені підпірними стінами, спорудженими по зрізу пагорба. Вікна та двері мають стрілчасту форму. Фасади прикрашені медальйонами, розписаними за сюжетами опери «Руслан і Людмила». Покриття підлоги — металева плитка.

Розміри: висота з підвалом — 16 м, ширина — 8,3 м.

Павільйон — цікавий зразок паркової архітектури малих форм початку XIX століття, що гармонійно поєднується з природним оточенням. За переказами в павільйоні композитор М. І. Глінка працював над оперою «Руслан і Людмила».

106

Георгіївська церква (1817–1828) споруджена в стилі ампір, з цегли, потинькована і побілена. У плані хрестоподібна з видовженим західним раменом і дзвіницею, що примикає до неї, з напівкруглою абсидою і кутовими прямокутними в плані камерами, рівними по висоті основному об’єму. Західний вхід акцентований 4-колонним дорічним портиком (колони подвоєні), зверху антаблемент з тригліфами по фризу.

Втрачені північний і південний портики церкви і два верхні яруси дзвінниці, що значно збідніло силуети храму.

Фасади дзвінниці і кутових камер рустовані. Отвори прямокутні і напівциркульні, декоровані пілястрами, сандриками, архівольтами. Центральне приміщення церкви перекрите куполом, в західній частині — хори, на які ведуть гвинтові сходи в товщі західної стіни, рамена перекриті напівциркульними склепіннями. Над апсидою — конха.

107

Господарська споруда (кінець XIX століття) дійшла до наших днів з невеликими перебудовами. Стилістично близька спорудам палацового комплексу (неокласицизму). Будівля з цегли, побілена, прямокутна в плані з ризалітом по центру східного фасаду, одноповерхова. Корпус значної протяжності, північний фасад членується пілястрами. Підфризовий поясочок, переходить в обрамлення круглих вікон, виділяє на фасаді підашшя. Центральна частина головного фасаду акцентована 4-колонним портиком, над подвоєними колонами якого антаблемент і трикутний фронтон. Споруда з пласким склепінням, чотирискатним дахом на дерев’яних кроквах, покрівля металева. На фасадах під карнизом — колоподібні верхні вікна. В процесі експлуатації — повне внутрішнє перепланування.

Розміри споруди: довжина — 28 м, ширина — 11,2 м, висота — 5,7 м (до даху).

Пам’ятник є цікавим прикладом господарської садибної споруди кінця XIX століття.

108

Качанівський парк, площею 560 га, виплеканий трьома поколіннями Тарновських, є одним із найбільших пейзажних садів в Україні та Європі. Виник на основі природного лісу і нараховує понад 50 порід дерев і 30 видів чагарників. У формуванні художнього образу парку особливу роль відіграють хвойні породи, акліматизовані в лісостепу — ялина, сосна кедрова, сосна Веймутова, модрина, ялиця сибірська, кипарисовик горіхоплідний. З екзотів привертають увагу бархат амурський, маслинка вузьколиста, птелея, катальпа.

Парк поділяється на дві частини — регулярну та пейзажну (ландшафтну). Регулярна, прикрашена клумбами, розташована на підвищеному плато. Ця частина парку невелика і збагачена флігелями та спорудами різного призначення. Ландшафтна частина значно більша, складається із гаїв і дібров, що чергуються з полянами і дзеркалами озер (загальна площа — 125,63 га), розташованими на нижньому плато. Тут збереглись паркові мости, Гірки Кохання і Вірності, «романтичні руїни» на березі Великого ставу, які є пам’яткою садово-паркового мистецтва XVIII століття. Численні живописні алеї і доріжки перетинають парк у всіх напрямках.

Загальна довжина великої паркової дороги — 60 км.

109

Обід на території палацу.

110

Відпочивши, вирушили до останнього місця нашого туру – в Сокиринці, де, до речі, навчались мої дідусь та бабуся. По дорозі зустріли ось таке живе м’ясо.

111

Сокиринський архітектурно-парковий комплекс — палацово-парковий комплекс створений на початку 19 століття у селі Сокиринці.

У 1823–1829 роках прилуцький полковник Павло Галаган спорудив в Сокиринцях за проектом архітектора Павла Дубровського величний мурований палац на 60 кімнат в стилі ампір з високим декоративним куполом. Водночас садівник-австрієць Бістерфельд розбив навколо палацу великий ландшафтний парк з альтанками, церквою і каплицею, греблею і двома мостами. У палаці була велика мистецька галерея (вона стала основою для заснування Чернігівського художнього музею), унікальна коштовна колекція посуду і зброї. Тут діяв кріпацький театр і хор. Через це Сокиринці колись називали «українським Парнасом».

112

Палац мурований, двопо­верховий, прямокутний в плані, з великим декоративним куполом у центрі. Головний фасад прикрашено восьмиколонним портиком іонічного ордера, поставленим на аркаду. Парковий фасад має шестиколонний портик, від якого на рівні парадних кімнат 2-го поверху відходить пандус, який розширюється до низу й плавно сполучається з Сокиринським парком.

Обабіч у кінці 19 ст. встановлено дві мармурові копії античних скульптур та декоративні вази.

У будинку налічувалося 60 кімнат, які були сполучені між собою здебільшого за анфіладною системою.

Критими переходами палац поєднується з двоповерховими флігелями (загальна довжина палацу 105 м). Головний фасад орієнтовано у північно-східному напрямі, у бік парадного в’їзду, до якого веде широка алея довжиною 400 м.

Палац, ворота з огорожею, алея із службовими флігелями обабіч неї утворюють парадну частину садиби. На півночі містяться господарські двори з приміщеннями для худоби, стайнею, сараями. У східному напрямі від палацу до села вела пряма алея, на якій були розташовані дві церкви та дзвіниця, котрі не збереглися до нашого часу. У парку є оранжерея з теплицями — єдиний на Лівобережжі комплекс споруд цього типу, що зберігся, альтанка, місток.

1920 в палаці розмістилась агрономічна школа, пізніше — Сокиринський с.-г. технікум. Тепер у Сп — СПТУ № 36.

113

Сокиринський парк — пам’ятка садово-паркового мистецтва державного значення (з 1972). Міститься за 5 км від автодороги Київ — Суми поблизу села Сокиринці Срібнянського району. Перебуває у віданні СПТУ № 36. Частина палацово-паркового комплексу.

Основою парку був ліс з віковими деревами. Нині до складу паркової рослинності входить біля 40 порід. Первісне планування створене 1823-25 садівником І. Є. Бістерфельдом за участю арх. П. А. Дубровського. У 1826-31 роботами керував Редель, з 1834— К. Христіані, у кін. 19 ст. — на поч. 20 ст. — К. Ф. Яничек. Площа 427 га.

Складається з регулярної частини (комплекс споруд біля входу, гол. алея, Сокиринський палац, службові будівлі) і пейзажної зх. частини (пл. 60 га), що відкривається за палацом і по схилу спускається до ставу (пл. 10 га).

Рослинність — дуб, береза, берест, липа, тополя біла, граб, клен гостролистий, модрина, ялина, сосна звичайна і чорна, каштан. З чагарників найбільше таволги. Збереглися сторічні платан, три дерева зх. буку. Шевченківський явір — найстаріше дерево парку.

114

Ландшафт доповнювали паркові споруди: дві альтанки (одна з них — ротонда ; 1829, збереглася), ц-ва з дзвіницею, каплиця (не збереглися), колодязь, гребля, містки (Красний та Готичний), скульптури. Головна алея, центральна поляна з мережею паркових доріг забезпечують зв’язок палацу з усіма ділянками території. На брівці насипної тераси, схили якої спадають до ставка, побудована кругла ротонда. Вона складається з восьми колон, їх покриває фриз і купол. До них ведуть 12 сходинок, обрамлених ступінчастими пілонами. У готичному стилі побудований місток через яр. Три стрімкі арки, з трьохярусними баштами, прикрашені тоненькими колонами і поясом зубців.

Композиційними складовими парку є ставок, викопаний по течії річки Утки, „Свята долина“ — видовжена поляна з крутими схилами, порослими щільною деревною рослинністю.

Тепер територія парку частково забудована другорядними спорудами, окремі паркові дільниці засаджені регулярними лісомеліорати­вними насадженнями, що порушу є структуру й об’ємно-просторову компо­зицію парку.

115

На цьому наша подорож майже підійшла до кінця, і ми погрузившись до машини, вирушили в бік Києва, через Прилуки. Ці три дні пролетіли швидко, але запам’ятались на все життя, як тепла, цікава та пізнавальна подорож!

Дякую, 4дб, за компанію!